Старший боярин (сторінка 1)

Розділ перший

Року 1912, червня 15, Лундик Гордій приїхав із черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини Корецької, яка йому була і за батька, і за матір рідну, бо він їх позбувся ще раннього дитинства. До науки стати йому поміг місцевий священик Дмитро Діяковський, зваживши на те, що хлопець кінчив дуже добре земську школу.

Так він щороку приїздив, але сьогоднішній приїзд був надзвичайний приїзд. Бо в валізі, в томикові Винниченкових творів лежала посвідка про скінчення студій і про те, що Лундик уже має право навчати в народніх школах. Садиба в Горпини Корецької, як і всі садиби українських селян, охоплювалася садком, на тлі якого вирізнялися дві височезні тополі, що стояли по краях старих воріт, завжди охайно зачинених і прип’ятих до стовпа дерев’яним обручем. Вона біліла причілковою стіною і вдень, і місячної ночі туди через яр до священикового дворища. Після привітання Гордій умився коло криниці і пообідав. Правильніше було б сказати, що повечеряв, бо вже заходило сонце. А потім, взявши з жертки рядно, кожух і з полу подушку, пішов до клуні, де простелився на торішнім сухім сіні і ліг відпочивати, аби вже завтра розказати тітці все, що тільки цікавитиме її добру старосвітську душу. А потім піти і подякувати священикові за ту увагу, яку він завжди виявляв до нього на протязі всієї науки. Бо зараз тітці було не до слухань. Вона квапилася упорати на ніч корови і кричущі поросята.

Гордій лежав горілиць до відчиненої брами, угрузши в сіно верхнюю частиною тіла. Витягнені ж ноги на всю свою довжину приємно трималися вище рівня живота. Вся його істота була сповнена бадьорого тепла, що йшло і від кожуха, який покривав лише по рамена, і від пахощів сіна під ним розворушених. З правого боку, в стрісі, стриміла до половини коса без кісся і поблискувала від місячного світла, що тримало в непорушних чарах і верхи верб, і осик, і яворів, що витикалися з яру нарівні з брамою клуні, і по той бік на горбі священиків дім. А ген-ген далі височіла під самим місяцем мовчазна церква. Нижче від неї ліворуч і праворуч темніло село. Над ним ворушився білий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що і її стіни. Давно вже затихли тітчині кроки в подвір’ї, і в селі й над селом світилася біла тиша. Ніч була проти неділі

В Гордієвій душі промайнуло все семінарське життя без пригод і без радощів, за якими його молода душа тужила не вгаваючи і під час студій, і під час самотніх блукань по черкаських вечірніх празникових вулицях. І думка, підкинута зором, зупинилася над церквою між місяцем і хрестом, тим, що на найвищій бані. Зупинилася на мерехтливій зірці, до якої жодна людська сила во віки вічні не досягне своїм реальним дотиком. І похолоділо в його душі. Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй уже світовій пустелі. З’явилося дике бажання схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то скажено гнатися через поле, поки не зустріне якусь людину, може дівчину, і вхопити її руку, притиснути до серця і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі, манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбагненому... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зідхання... бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто не пожаліє, крім нас самих».

І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним чистим та високим голосом, що лупа від нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ і вдарилася в високе небо... і воно над степом і селом, і над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало тієї туги, що підіймали людські звуки у неміренність ночі... не видержало і стало возноситись вище і вище... стало розходитись ширше і ширше... А голос жіночий безперестанку тужив:

«Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати і щастя позбавила,
Під тинами людськими без жалю поставила»...

В Гордієвім єстві всі почуття притаїлися, і моторошний холод обхопив тіло на теплім сіні і під теплим кожухом, і кожна цятка нервів стала слухом... А голос побивався під небом, ридав, благав, то знов западав у глибокі тіні далеких вибалків та ярів. І тільки щемів здавленою гарячою луною у яснім літнім тумані ночі, аби знов вирватися з тиші і ударити з новою силою у вічне склепіння над землею.

Так буває орлиця, вкинута в клітку, спочатку б’ється грудьми, головою, пазурами об іржаві ґрати, але заюшена кров’ю і знесилена падає без руху, ждучи, поки спрагнене волі невгавуче серце кине її знов у смертельний та нерівний бій з холодним залізом неволі...

Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса нап’ялися до останньої можливости своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця. І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторошніше і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою... І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду... І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч... І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води.

Гордій схопився з сіна і, не надіваючи одежі, а тільки накинувши на себе кожух, вибіг із клуні... І диво... Місяць світив так само серед неба над церквою, як і світив перед тим... Тільки після пісні тиша панувала нерухоміша... У парубка билося серце від подиву і тривоги.

Постоявши у нерішучості під клунею з мить, він пішов над яр. У церкві пробило 12 годин ночі...

На найвищій лінії яру того боку, де була тітчина Горпинина садиба, проходив рів, зарослий дерезою. Гордій швидко найшов вилазку, коло якої росла стара груша, і став сходити східцями, покладеними із шматків каменю в яр... А через те, що був дуже крутий спуск, господарі зробили жерточку аж до самого Тясмина... Місцевість навколо спуску через стрімучу крутість ніколи і ніким не оброблялася. В день її відвідували хіба якісь одчаяні вівці, чи кози посмикати трави на жовтій глині, між каменем... Вся половина Тясмина вподовж по цей бік від Гордія не заростала ні осокою, пі лозами. Тільки на тім боці, від священикової садиби, росла рогоза, очерет, і над самою водою верби, тополі, осики і явори. Кожне дерево стояло у клубку туману, освітлене місяцем з верхніх боків, і витикало з нього позолочені гіляки до неба. І здавалося, що з-під якогось снігу вони вибилися на світ. А вверх і вниз уздовж ріки всі скелі сріблилися і золотилися так само, як і купи туману над водою і над берегами... І всі нічні видива в яру око легко сприймало то як туман, то як скелі... Коло самої кладки, скованої з двох тонких верб, стояв мокрий від рухомої вогкости, човен...

Гордій зійшов на кладку. Під ним блищала чорна смуга води, відти відсвічувалися до нього, зачаровані нічною тишою, небо і круглий місяць, а над всією прозорою безоднею світився він у кожусі, і босий, з непокритою головою... Хлопець зараз же чогось нагадав, що не співали й не співають солов’ї, а тільки співала невідома душа насичену розпачем пісню. І йому стало страшно, і на мить незрозуміло. Куди і чого він іде. І, не зважаючи на це, все-таки зійшов на другий бік річки і пішов швидко понад нею стежкою... Та й побачив перед собою, кроків на двадцять жіночу постать і то лише в одній білій сорочці... Вона йшла, кваплячись стежкою на гору, і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишная коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і нічну моторошність, він став її доганяти, непомітно прискорюючи ходу, вона так само, ніби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору... І підійшовши до священикової хати, перелізла через тип, взяла з нього драбину, приставила до стріхи і вилізла на хату... І на самому гребені закотила сорочку, неначе дівчинка, перебродячи річку, і спустила одну ногу у вивід, а далі й другу і зникла у каглі. І ніч спорожніла аж до тієї людської свідомості, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.

У Гордія вирвалося вголос: «Оце так завдання!» І не перестаючи йти вслід за видивом, перескочив тип і хотів уже лізти по драбині на хату, узявшися за щабель однією рукою... Рука тремтіла, виявляючи осередній душевний неспокій... Але в цей саме момент вийшла з-за причілка струнка молода жінка, чи дівчина, закутана чорною великою хусткою, і спитала: «Чого вам тут треба?» Гордій же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув до неї: «Дайте руку»,— і простяг до неї обидві свої... Жінка ж, неначе хто її штовхнув, ступила назад кроків зо два, і відповіла так, ніби впізнаній людині: «Невже ви гадаєте, що саме час для гіпнотичних вправ?»

Парубок, не помічаючи злегка насмішкуватої відповіді, ще раз гукнув несамовито поважно: «Дайте руку, я не злодій... Я хочу знати, чи ви жива істота.» — Жінка простягла з-під хустки малу і теплу руку, але таким непевним рухом, неначе її хтось тяг силоміць. Гордій, подержавши якусь мить полонену долоню у своїх жменях, відчув усім напруженим первісним людським єством оте вічне жіноче тепле й божевільно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвіниць, коли воно того забажає, і вилазять на найстрімкіші верхів’я гір, шукаючи божої бороди, аби вчепитися в неї і погойдатися над світом хоч би хвилину, а там і звіятися вниз гнівною бурею десь на дикі скелі мовчазного небуття... Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе... Придавив до свого шаленого молодого серця і став п’яненно-п’яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче солодких жіночих уст... Жінка спочатку не боронилася, а потім напружено крутнулася на одній нозі, і залишилася у парубка лише хустка. А дівчина, це була дівчина, він почув пругку знаду молоденького тіла... А дівчина відбігла до дверей і, обернувшися до свого напасника, гукнула: «Скажений...» і вскочила в сіни, хрьопнувши за собою дверима і клацнувши зсередини гачком.

Лундик підійшов з хусткою на плечі повільно до дверей, спробував плечем їх висадити і, після невдачі, припав до їх гаряче і зашептав: «Відчиніть, я віддам хустку, відчиніть, я вам ноги буду цілувати... лише скажіть мені, я все для вас зроблю... Відчиніть, бо я загину тут на порозі..» А зсередини схвильовано і розгнівано відповідали: «Божевільний, чорт вас не вхопить... Тікайте швидше від хати... Бо дід Гарбуз поспускає собак коло конюшні. Тоді буде вам лихо. І мене батько не помилують. Ідіть геть, бо я вас не впущу... Я нароблю крику і позбігаються люди, не соромте мене... Тікайте швидше відсіля...»

І почув він кроки в хату. І після цього, постоявши, подивився на хустку і поклав її на порозі. А сам повернувшися, зідхнув і пішов від священикового двору в яр. Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старі, збентежені сліпці, що покладаються не на певність стежки чи ґрунту, а на свій вироблений нещастям інстинкт.

Розділ другий

У неділю ранок високий і пишний розпливався над всією зеленню, якою овіяне було село, присипане великими росами... Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби.

Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце... Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше, і ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені сонцем у того янгола, який щоранку летить з заходу на схід назустріч сонцю...

Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!

Цього настрою не сполохав навіть скрип хвіртки, якою увійшла в священиків двір тітка Горпина, одягнена в чорний корсет і в альпагову спідницю. Вона ввійшла і хазяйським оком оглянула двір, потім, обернувшися, уважно подивилася, чого скрипить хвіртка. І зачинила її з таким виглядом, що мовляв ніяка статечність ради святої неділі нічого не зарадить немазаній хвіртці Собак не видно було, а тільки голос дідів Гарбузів чувся з конюшні: «Повернись, повернись».— Але й він лунав посвятковому. Перед самим ґанком, яким входять в кухню, юна відсунула ногами, взутими в козлові чоботи, відро під тин. Ним, видно, дід давав свиням пійло з дерті та й поставив, де пришилося. Та так відсунула, що аж горобці перелякані захурчали з тину кудись між вишні. А потім, увійшовши в сіни, постукала в двері. І коли зсередини хтось крикнув «заходьте» — ввійшла і побачила наймичку, яка сиділа коло підпіччя, тримаючи між ногами макітру, й заминала макогоном сало. «Чи панночка дома?» — спитала тітка Горпина.

«Дома... Тільки що, мабуть, сплять,— відповіла наймичка.— Бо вони з неділі виходять заміж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сідайте на ослін, поки замну і довідаюся, чи встали»...

«Якої ж це такої мороки вони мають?» — спиталася знов тітка Горпина, сідаючи на ослін.

«Та ось, учора цілий день викладали всякі свої убрання, та приміряли до себе, то знов скидали, і прикрашалися у всякі золоті та срібні цяцьки. Та все прибігали до мене й питалися: чи гарне і чи все оте добро їм до лиця. Але останній раз плигнули до мене в ліжко під ковдру і давай мене штовхати у бік кулаками та питатися: «Чи я знаю, як то юно замужем і чи може дівчина враз умерти від отієї несподіванки, що кожний хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний...»

«Ти таке накидаєш своїй панні, яке ніколи не буває жодній дівчині до шмиги...»

«Я не раз чула від самого батюшки, що все, що правда, то не гріх... А втім, якби це друга жінка, а не ви, я не розказувала б цього ніколи.»

«А чим же це я у тебе заробила такої ласки?»

«Та чим? Тим, що панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати, як навіжені. А я й питаюся, що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть — гірше. Я хочу добре навчитися цілуватися, щоб молодий мій не вигнав від себе на другий день по шлюбі».

«І чого б то вони так розпитувалися? Хіба вони не бачили ніколи Гордія, чи що?»

«Та, панночки ж не було у нас підряд хто його знає й скільки років. Вони ж училися в Полтаві. А літом жили в Сердегівці... І, Боже, як мені їх шкода було вчора, бо після реготів та дурощів вони почали так гірко плакати, неначе на похороні рідної матері. Та все питалися крізь хлипи та плачі: «Скажи мені, моя голубко, що таке щастя? Може воно це є удача, а нещастя — то помилка?» І що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я у такому ходила та таке пила, та їла як вони, то була б щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті доміркувалася сказати: «Підіть до баби Гамарнички, нехай поворожать». І панночка далі й не витримали коло мене бути. Схопилися і обтрусюючися крикнули: «Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи нічого.» І після цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче-боляче: «А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму». І я оце і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так дивовижно промовили останні слова, неначе хтось їм може стояти на заваді до шлюбу, чи що?» А далі Дулька, таке було наймення наймиччине, спиталася: «А навіщо вам здалася панночка?»

«Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду всьому призводниця.»

«Це таке, що я скажу і батюшці... і... і... Та панночці цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу...»

Запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала кажучи: «Треба йти додому... Незабаром і «Достойно» задзвонять, а до церкви вже трохи пізно. Оставайся здорова... Не забудь же.» І вийшла.

Але Дунька випровадила її аж до тину, де тітка уважно оглянула знов те місце хвіртки, що скрипіло, але не сказавши ні слова супутниці, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши під тином молоденького чубатенького півника, побігла в хату, приказуючи: «Півнику, півнику-бороданьчику...»

Поблизу церкви Корецька побачила в сонячному світлі з десяток возів, коло яких були прив’язані воли, корови. Деякими господарі поприїздили показати помпезність заможню, а дехто привіз хворих до причастя. Поміж возами продавали бублики, цукерки і всякі інші ласощі. Між ними були і скороспілі ягоди з вишень... Дівчата, хлопці і малі діти стояли натовпами серед перекупок... Та тітка Горпина їх поминула... Поминула й ту стежку, що вела через яр, і пішла додому поза цариною... Стежка попід самим ровом, зарослим травою, будяками, полином, нехворощем і козельцями. З правого боку уже були прорвані буряки графа Бобринського, обкопані канавками для жуків. На межах де-не-де стояли великі поливальниці, барія і корита з мелясою для метеликів уже не потрібні. А туди за ними, геть-геть аж під ліс — видно було як красувалися жита, і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу, здавленою луною відповідали перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію і теплішу, і яснішу навіть за сонячне гаряче проміння... І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята і тепер чекають до своєї невимовно-чарівної, надстепової, гомінливої спілки і найостаннішого звуку ще й з Тернівської дзвіниці.

Розділ третій

Якби Гордія хто спитав, чи він спав цієї ночі, то хлопець не здолав би твердо відповісти. І якби таке саме питання було йому насупротивне твердження, то й тут він відповів би непевно. Але міг би сказати тільки те твердо, що в церкві продзвонили «Достойно». А він лежить у клуні на сіні, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру... Через верхи верб, осик, яворів і тополь — туди до попової хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи він бачить той світ, що розгорнув частину своєї ранкової краси перед ним, то він одповідати напевне не хотів би. Хіба лише очима зупинився б на тій сонячній смузі, що, прориваючися крізь драну стріху, переписувала всю середину в клуні і освітлювала коло брами діжку, накриту свитою, і в супротивному кінці складені старі стовпи та дошки.

Гордій лежав під кожухом, скоцюрбившися і вслухаючися у якесь нове, невідоме для нього чуття, яким була переповнена вся його істота. Воно було трохи похоже на ті настрої, які завжди супроводили шкільні нагороди проти великих свят, і на річні переможні переходи, з кляси в клясу. Про них раз у раз хотілося комусь казати, здавлюючи в серці радість перед невдахою, аби не образити. І завжди про них хотілося писати листи найбайдужішим своїм знайомим. А ось про це нове почуття, яке він здобув цієї ночі в походеньках, то вже напевне не напише нікому... Мало того, найлюбішій своїй тітці Горпині про його навіть не заткнеться. Воно у всім єстві шуміло, як якась спокусливо п’яна стидка загадка, яку споконвіку ніхто не відгадав, хоч і репали голови, силкуючись у цім напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й могутнє, незважаючи на свою таємничість та нерозгаданість! Він знає, що якби воно забажало, то всі люди вийшли б із своїх дворів зі статками та худобою і припровадили б їх йому аж до клуні, зірвавши пилюгу на стежках, на шляхах і на межах... Припровадили б і сказали: візьми все твоє і ми твої... А він їм відповів би: хоч пили од ваших отар і від вас заступили сонце, але тієї маленької дівочої постаті, що я зустрів під поповою хатою, не здолали в серці заступити, то через те ідіть собі від мене і женіть з собою худобу, бо не потрібні мені ні ви, ні ваші статки та маєтки. І знає добре Гордій, що якби воно забажало, то всі вояки з усього світу зібралися б із своїми могутніми гарматами і заступили б всі Тернівські поля і сказали б: і ми всі, і вся зброя твоя. І потім зараз же щоб ревнули такими страшними громами, від яких осипалася б і глина у всіх хатах, і штукатурка з усіх церков, то серце його, сповнене нового почування, принесеного з нічних походеньок, одповіло б їм: «Забирайте з собою всі гармати, та й ідіть від мене, бо не заглушили в мені маленьке слово, яке я почув під поповою хатою на нічних походеньках. Не заглушили прикро докірливе, уроджене з перелякано приємної несподіванки, слово «скажений», яке я виніс з-під попової хати, коли я був на нічних походеньках».

І Гордій раптово схопився і виструнчився на повний зріст у своїй постелі, подивився вгору, де була щілина у почорнілій стрісі, мабуть, утворена вітрами, уся тепер налита сонцем. Подивився і сів так само раптово. І швидко вбираючися усміхався і приказував: «Ото так завдання... Ну, ну, справді завдання!..»

А коли увійшов у хату, то тітка розставляла обід на столі, застеленім свіжою скатертиною: і борщ з курятиною в зеленій мисці, і курятина в білій квітчастій тарілці, і вареники, запечені сметаною у високій жовтій макітрі, і затірка з молоком, і ложки, і виделка, покладені в тих місцях, коло яких мали сидіти трапезники, і паляниця висока і біла аж сонячна на рушниці, з ножем напоготовленим до чину. Все, все, що Гордій бачив, підхопило його почуття і понесло в приємні високості рідних звичаїв, де кубляться всякі тумани, повсталі з казок чарівної давнини. У хаті було вимазано, долівка притрушена сухим сіном і лави навколо стола і попід стінами аж до мисника, застелені килимками, навмисне для цього витканими у Петра Лабая. І жертка, і піл біліли під святковими ряднами, що пахли сонячним промінням і береговими вітрами...

Гордій, забувши, що не вмивався, для ради неділі поцілував тітці руку і сів до столу. Вона теж, не заува живши небожового прогріху, сіла і перехрестившись сказала: «Господи, благослови своїм духом святим». І обоє їли мовчки якусь хвилину, а потім тітка підвела голову до небожа: «Сьогодні вранці, ще як ти спав, була я в батюшки і прохала там, аби не гнівалися, бо ти прийдеш з одвідинами до їх аж через тиждень. Не хочеться мені показувати тебе такого як зараз. Бо ти аж світишся від своєї отієї науки. Треба тебе вилюднити, щоб не сміялися панянки одуковані».

«То ви були в попа?» — «Кажу ж тобі, що була.» «Чи ви не догляділи, часом, чи в їх на хаті коло вивода стріха не розшита?». Тітка подивилася на небожа пильно-пильно, а далі й промовила: «Не догляділа... Чуже господарство для мене зась і я не прохана ніколи не клопочуся ні людськими радощами, ні людським добром». Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і перевернув на друге: «Та то я хотів сказати, що бачив на самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде.»

«Може ще що бачив?» — спитала тітка з недружнім притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час бурі. Парубок остаточно збитий з пантелику і згадавши те, що бачив, почервонів і не знаючи, що далі казати, бовкнув: «У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось жіночим голосом страшно сумно співало». І злетіла враз вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою: «А де ж саме співало, чи проти нашого подвір’я, чи проти попового?»

«Ніби проти попового, але було так сумно, що мені здавалося — у грудях серце навіки замре...»

«Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не дурно це... щось буде»,— сказала тітка, справивши погляд у глибінь своєї душі, де живе невмируща бувальщина. «А що ж воно співає?»

«Співає билиця, бодай її пам’ять була не прийняла!» «А чи можна й мені знати про неї хоч трохи?» — зрадів Гордій, що може відвернути тітку він неприємного враження, яке він зробив початком розмови.

«Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати і конче треба знати. Слухай і може хоч ти навчишся обминати в житті горе і непевних людей, страшніших від горя».— Теж полегшено зітхнула і, напившися води і втершися рушником, на якім лежала паляниця, казала: «Оця земля, що за селом засіяна тепер буряками, колись належала панові з мужиків Терещенкові. Буряків він не сіяв, як тепер граф, а тільки пшеницю, жиго, овес, горох і ячмінь. У нього в полі залишався раз у раз хліб недомолочений у скиртах і солома з-під молотіння та германування в ожередах. Усі ці залишки глядів лановий, старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було від утворення світу і не буде до страшного суда. Свою займанщину він об’їздив верхи на чорнім коні, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокінними санками. І що то був за дід, і що то була за напасть на ввесь хрещений мир. У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть з півпуда. І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди за Тернівку, де ото вода страшно нуртує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею, що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жінка навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут то помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня живу чи у санки живу і віз до Тясмина і там топив. У неділю всі ті люди, які працювали в пана цілий тиждень, сходилися в маєтку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. І ото тільки було спитає: «А такій то чи треба дати соломи?» То як дід Маркура гукне: «Не тільки соломи, а й пашні дати»,— то вже всі люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але і та багачка, яка впадала в око старому пекельникові, не викручувалася від спільної жіночої долі в Тернівці. Такій було тільки скаже: «Здорова будь, молодице. А приходь-но в неділю ввечері до Прикупової могили!»... То вона вже й ходила в господарстві так ніби стеряна. І чи молитви читала, чи кляла усіма проклятого ірода, але приходила неділя, і приходив вечір, і господиня, прибрана неначе дівчинка, і вся холодіючи то завмираючи, квапилася до могили на побачення. І вже ж він її возив по степу, і вже ж вій їй робив, що хотів! Від такої кривди, від такої наруги село гуло мов стривожений вулик і вже скаржилися і приставам, і урядникам, а вони було наїдуть до нього в двір край села, а двір у нього був обгороджений сторчовим та щільним парканом. Наїдуть та поп’ються, та й роз’їдуться, а Маркура Пупань з сивими довгими вусами по чорній одній смужці в кожнім, ще й на своїм чорнім Ремезі як був владником і царем над нами, так і залишався. І втопив він Шурубейлівну, й твою матір, і Кундельку, і Сіромчиху, і Мокієнчиху, і Цицанівну. І стали мужики радитися, що робити з ним. І може радилися б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око і це поквапило мужицьку раду. Стрів він мене в суботу коло кладовища та й каже: «А здорова будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до Прикупової могили»! Я стерялася. Він такий велетень, та такі страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала неділя, настав і вечір, і я пішла до нього... Але чи янгол, чи сам Бог мене напутав, я вкинула в пазуху пачку сірників. Приходжу до могили, він на чорнім воронім коні коло неї виграє. Порівнявся зо мною, вхопив за руку, поклав мене ниць на сідло перед собою і помчав у скачки аж на Ринву до скирти. І вже ж тоді кожною жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов від нього. І чуло моє серце, що була б навіки пропащою. Та й пустив він коня під скирту, знявши мене... Та й поточився, та й упав... Я зміркувала, що він п’яний і мерщій сірника з пазухи та чирк! — пішло горіть. Маркура схопив з мене свитку, аби нею забити пожежу... Якби був тверезий, то не гасив би... А я тим часом навтікача... І дома чоловікові чисто все розказала... І зібрав він мужиків і напутав, що треба робити... І ото вийде було із села душ із сотня, та й позалягають у пашні над дорогою, де треба було йому їхати, та й цмокотять губами, даючи знати один одному, як тільки ірод на шляху появиться... Цмокотять та піднімають, ніби не навмисне: там штиля із схованки, а там гостряк коси... А дід, проїздячи та стримуючи коня і гойдаючи малахай з олив’яною бульбашкою коло коневого черева, сміється та гукає до схованих: «Огій, цмокотуни!.. А виходьте-но сюди та зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з нас богатир!..»

Та ніхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли він їхав, чути було, як стогнала земля... Здавалося, що їде військо незриме... І землі було трудно і вона стогнала... Тяжко з тією душею змагатися, з якою нечиста сила накладає... Та трапився випадок, що таки призвів до битви... У нашого батюшки була за жінку мужицька дитина Марфа Посмітюха, і сумирна, і богобоязлива, і роботяща... Хоч і принесла йому з посагом дівчину оцю, що тепер уже панна і має шлюбувати з Харлампієм Пронем. І саме в середохресну неділю посту матушка говіла і йшла на сповідь... Коли переїздить їй дорогу анцихрист і каже, щоб прийшла до Прикупової могили в суботу. Вона не йде... і нікому про це не каже, бо батюшки десь довго не було і правив у церкві якийсь наїжджий. Ба йде вона в неділю до причастя, і він переїздить дорогу, хапає її на коня й везе у степ під свої скирти. Скільки днів, чи неділь там із нею бавився... Ба з’являється вона в село потеряна й не йде додому... А стає біля Логвинчука під тином і питає проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого? Він на чорному коні, тільки не знаю, чи він з бородою, чи голений?» Люди було одведуть її додому, а вона знов приходить на те саме місце до Логвинчука і стає під тином і знов питає проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого, він на чорнім коні, тільки не знаю, чи він з бородою, чи голений.» І нарешті у білий четвер уранці її викинув Тясмин на берег аж там нижче каміння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село гуло, що втопив її Маркура Пупань... І настала ніч, і всі мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над яким мав проїздити він... Пробило в церкві північ, аж у нашому березі проти батюшчиного города заспівав жіночий голос... хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тім співі була така туга, що люди говорили, що навіть вікна у хатах і в церкві зайшлися сльозами, і не видно було зсередини світу Божого:

«Ой горе, горе з такою годиною;
прокляла мати малою дитиною;
Прокляла мати й щастя позбавила,
під тином людським без жалю поставила.»

Коли скінчився спів, появився той на шляху, він їхав від Розсохватої могили... І вже яка там битва була з ним, ніхто не знає... І де поховали повбиваних, ніхто не знає... Тільки на другий день у селі не вистачило одинадцять чоловіків, а з «ним» дванадцять... Чорний кінь Ремез теж навіки зник... Коли наїхала московська закуція в село, то вичитала на сходці таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твій батько, Корецький Семен, мій чоловік, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платін Пирхавка, Явтух Ядуха, Самійло Запара, Варлам Пиндик, Яків Кацалепа, Мусій Моргавка і Охрім Верло... Кажуть, що якби москалі узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибір. Але людей спільне лихо так злютувало, що ніхто всього не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березі неспокійно... Раз у раз співає проти якогось великого лиха. Останній раз співало вісім років тому проти пошесті холери... І тоді бачили зараз після співу о першій годині ночі їхав Маркура Пупань з Розсохватої могили, де сточився бій... Копита в Ремеза світилися, як розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами... І коли ти, Гордію, кажеш, що співало цю ніч, то вже певно не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили.»

І спитався Гордій: «А дівчат теж хапав?» — «Дівчат, ні... Та те, що було, минуло, а тому, що має бути, треба якось запобігти... Треба, мабуть, освятити двір...» Сказала тітка Горпина, встаючи з-за столу... Устав і Гордій...

Розділ четвертий

У понеділок вранці сонця вже було повен двір. І кукурікання, і квокання, і кудкудакання, і пищання курчат здавалося криком сонячного світла. І Гордій, жмурячися і розшолопуючи, умивався з відра коло криниці. Потім, увійшовши в хату, узяв з мисника маленький глечик свіжонадоєного молока і нашвидку випив з житнім хлібом... Далі, витягши сапу з-під лави, пішов на город, підгортати картоплю. Город тягся від межі тієї, що йшла проз двір, до графського ліса... На межі роси було страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявіле та цупке від нічної вогкості, широкими листями теж гнулося від роси. На обидва боки від тітчиного города розходилися людські На одному з них — якась молодиця, сповнена тієї свіжості, що і все вранішнє зело, підгортаючи кущі, радісно співала... Але слів розібрати не можна було. На городах і далеко за ними на полях перекочувалися купи туману, які відділялися від холодного Тясмину... Всі вони з одного боку були рожеві, бо сонце розправляючи та вирівнюючи смуги свого проміння, одпихало їх до далеких обріїв і нехотячи забарвлювало. «Якщо не в берег, то десь туди погнали тітка корови пасти...» Подумав Гордій, високий русявий парубок і нагнувся, і підкачавши холоші штанів, бо був босий, став сапати. Кожний раз йому падав непокірно чуб на очі, і хлопець зводився і закидав його рукою назад. Над ним жайворонок тріпотів крильцями в сонячному промінні і щебетав. Проміння розбивалося і ламалося, і летіло Гордієві в чуб, з якого тисячами іскор блищало... Але він цього не помічав і, закидаючи рукою раз-по-раз волосся, струшував цілі пригорщі ламаного та битого світла на землю... Город був чистий і від мишію, і від пирію, і від щириці, і від лободи. Розворушена земля, сповнена перетрухлих трав’яних корінців, пахла картопляним бадиллям. Де-не-де попадався перерізаний черв’як, то цеглинка, то черепок. І враз, від необережного руху сапи, викотилася наверх цьогорічна картоплина. Гордій з жалем взяв її в руки й розхилившися, здавив пальцями. На ній розсунулася молоденька шкірка, оголивши тверде рожеве черевце земляної кульки. І тільки Бог єдиний знає, чому пригадалося хлопцеві в ту мить те пругке й трошки тепле молоде обличчя, що він з таким щастям позавчора цілував під поповою хатою. Від спогаду аж в грудях важко й гаряче стало. Щоб вільніше почутися, він випнувся всім тілом і дихнув. І в його уяву заглянули і дід Маркура, й видовище, й спів із берега. Солодка тривога невідомої небезпеки ухопила мрію в розпечене коло якогось зачарованого безвихіддя. Але неначе шкідливий пастух, що підійшов до чужого баштану і, побачивши там під огудиною стиглі кавуни й стиглі дині,— шелепає в чуже добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч і дуже добре знає, що може замість бажаного одержати з усієї мужицької руки глодових кийків не лічено, або замашних батогів із нових наконечників, якраз у найдошкульніші місця свого єства. Так само і Гордій відчув у собі рішучість ще раз обняти дівчину, незважаючи ні на що, інакше, йому здавалося, він буде навіки нещасний або дурний. І в цей момент, неначе навмисне, виїхала з яру на межу бричка, запряжена парою високих білих коней, і швидко наближалася до Гордія. Парубок так зацікавився цією появою, що забув і де він, і як зодягнений. Бричка була двомісна; на ній сиділи, він упізнав, дід Гарбуз і правувала кіньми панна в чорній сукні і солом’янім темнім брилику набакир. Над крисами широко обвивалася біла й довга стрічка, розвиваючися двома кінцями на вітрі. Порівнявшися з підгортальником, панна зупинила коні, нап’явши до себе потужно ремінні віжки. Була в рукавичках аж по лікті і з правої руки на петельці у неї висів батіг. Лівий кінь важко дихав і все смикав наперед на уделах; а правий косив головою й очима і на Гордія, і на сидців і теж смикав зубами збрую вперед, але до цього він ще й землю гріб копитами перед собою. Панна промовила звичайне «Боже поможи», а поті: «Чи ви не знаєте, як я можу побачити Гордія Лундика»? І почервоніла. Це парубок не так помітив, як угадав на відстані метрів 15 і сам хвилюючися спитав: «А навіщо він Вам?» — «Навіщо? Я не скажу. А якщо це ви, то підійдіть ближче... Ви мені потрібні...» Рішучо і супокійно, мабуть, удавано супокійно, проказала вона. Коли ж він підійшов до брички, дівчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала: «Діду, злазьте та йдіть додому, я й сама з ними дам раду...» Всі зрозуміли, що мова йде про коні. Дід помаленьку зліз і, підійшовши до лівого коня, поправив наритник, який дуже високо підскочив на задку коло хвоста. І сказавши: «Та Горностая, Боже борони, не зачіпайте, а Азіята можна вряди-годи поторкувати», пішов до двору Корецької, щоб через яр перебратися до священикової садиби. І коли став на достатній відстані, панна почала: «Ми, здається, з вами познайомилися проти неділі вночі, але це нехай вас не зобов’язує й надалі провадити знайомство у такий спосіб». І відчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала: «Ми не діти і не звірята, аби не здавати собі справи з того, що було... Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немає. Сідайте сюди на бричку і поїдемо до мого нареченого, я вас познайомлю». «Вибачайте, будь ласка... я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому вигляді...» і показав рукою до ніг. «Тепер червень і вигляд у всіх такий, усі працюють. Напевно застанемо і пана Проня або коло бджіл, або коло робітників...» Гордій же, ніби демонструючи та вивіряючи, весело сказав: « Погляньте, які в мене ноги... які в мене руки...» — «Що ж, невеличкі і добре збудовані.. Ну, сідайте... я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого... Тільки пам’ятайте: всякі екстраваґанції геть...» Додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всіх сил на те, аби тільки екстраваґанції справді опинилися геть. Гордій же особливого виразу слів не чувши і це відкачавши холоші, не відсукавши рукавів та, узявшися за щиток брички та за її спинку, розгонисто сів біля панни Варки. Коні рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на діда Гарбуза, сказала: «Застебніть хвартух!» І в цю ж мить він почув своє становище не в дуже доброму стані. Відчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймні рівноправно настроєм з нею. А тут ще кінські гриви розважали і не давали зосереджуватися. Вони від руху здригалися на шиях, то закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплітані дідом... То знов викидалися наверх... Коні були такі високі, а бричка була така низька, що кінські вуха, здавалося, закривали небо і ліс. «Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що мені треба щось сказати, аби розвіяти дурнуватий настрій, який почав утворюватися поміж нами... Настрій, який виходить ніби з нез'ясованості моїх стосунків, започаткованих до вас ще позавчора ввечері... Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас... А кожну картину, що від нашого знайомства постала, і думку, яку ця картина викликала і викликає, потрібно з’ясувати й таким чином звикнути до неї... Бо ми живі люди... бо мені здається, що ми шукаємо самі себе... А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби центром, цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати ні перед ким... Хіба полю, чи сонцю не байдуже, коли кібець ген, аж той, що летить з шумом попід лісом, дожене і пошматує на першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею... і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують, чи вимагають з’ясування причини їх буття на світі? І я, бувши залежний від загального стану природи, від її стихійної неумолимості, не знаю, як і почати наперекір панівному настрою з вами з’ясовну і зараз потрібну мені розмову». Дівчина мовчала... І Гордій зрозумів, що вона нічого не збагнула з його промови і йому стало ніби аж приємно від цього висновку... Із самовпевненістю рішив, що вона слухає, як шалено б’ється його молодецьке серце... І скосив очі в її бік, та й помітив на високих грудях, на тім місці, де чіпляють брошки, червоний польовий мак. «У неї, мабуть, теж серце неспокійно б’ється»,— подумав. І побачив ще, що одно пасмо кіс, відділившися від скроні, закривало до половини вухо, й щока від цього чіткіше окреслювалася... І на ній коло вуха ріс білесенький пушок... Гордій став хвилюватися, бо це ж він у той пушок тоді цілував, шукаючи нестямно її вуст.

← Назад | Вперед →
up