Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Оксана

Оповідання
1913 рік

Сторінка з шкільного життя

Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем береги по долинах погубило.

Мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов’язані, білими снігами глибоко завіяні.

По селах заблимали каганці,— до перших огнів закували під віконню колядники.

І заворушились по темних нетрях між берегами. між очеретами та болотами сиві, волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.

Край села сумно й самотно визирають із-за гилля високі мури і на стіні, на мурах, як свічка сяє проти темряви й мари невеличкий хрестик; під ним — золотяться на місяці ковані, квітчасті слова: «сейте разумное, доброе, вечное»...

І горить, вогнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка й приглядаються до неї довгими ночами хіба тільки задумані зорі з далекого неба...

Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там — одні з семінарів поїхали на свята до батьків, де-які пішли на село. В довгому коридорі, між семінарськими опочивальнями бубонить над книжкою «благочестивий» Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок і по давньому звичаю вдався в зубрячку.

Біля грубок стоїть червоне сяйво; по кутках вихлюють тіні: розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті.

Із однієї опочивальні блимає через двері бліденький світ. При маленькій свічці виряжає там товариш малого Щура вперше до панянки. Щур — молоденький семинар, у нього — білі кучерики й карі під чорними бровами очі, і має він до того кінчати цього року семінарію, то й треба йому наламуватись уже до паннів.

Порається біля нього чубатий товариш, галстуки чепляє, обсмикує, застібує, та все умовляє та навчає.

Щур і сміється й червоніє, і хочеться йому і боязко: готується, як дитина до купелі.

А прудкі мрії вже розгорнули перед ним принадний малюнок: веде він із семінарської церкви додому панну. Далеко майорить пір’я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається дуже цікавим; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семінарів,— дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічі.

— Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима,— зроду не бачили панночки?

Замарився Щур, осміхається.

Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Шура веселими очима.

— До панянки? — браво підморгує він Щурові,— так-так!...— весело осміхається.

Далі повернувся, позіхнув і відразу кинувся на книжку, як цепова собака, й заторохкотів, як дячок.

 

Чепурненька кімната, вікна з ажурними занавісочками.

Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним.

Проти нього німа, як стіна, й велика, як світ, сидить у новій сукні панна Марія Васильовна, а в сумежній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає,— гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов!

Та ні духу ж, ні пари з уст.

Я бідна головко!..

І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке... ніщо: придаточне предложеніє без главного, сказуєме без подлєжащого... аж самому сором: здається, плюнув би на половині слова та й змовк.

І бачить ось-ось і той лад погасне.

Я їй нічого: сидить, як гора кам’яная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся таємною тишею, чарами-дрімотами,— і злипаються очі й дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів.

Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула... Заб’ється надія у Щура — чи не одживе мертва скеля, не заговорить?

Марно: то вітер колихнув сонним бором, зашелестів гиллям, та й одлинув... І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни.

— І хай Бог милує— отака трудна панна випала мені на перший раз! — бідкається собі Щур. Я крізь ажурні занавісочки синіють на вікнах срібні пір’їни, блищать, міняться на місяці. Що то діється там, на дворі!..

Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли б у цю панну та торохнув грім...

 

Сидить Щур під млином на гребні, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає, картає.

— Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. «Кавалер» — гризе Щур свою голову,— нудить у самоті, сумує.

Під семінарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє... Не хочеться туди. Я кругом видно-видно. Біле все, як папір— біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як грядові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель мов погоріли, тільки чорні їх тіни лежать на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інію, попустили гилля аж до коріння. Лежать од них тіні на шляху,— темні та густі, ніби влітку.

Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їх тіни по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по ньому.

День не день, і на ніч не скидається...

На горбі із чийогось двору висипала тичба тіней; часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються.

Приглядається Щур — дівчата в білих свитках скрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається — ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини червоніють на білому обличчі під тінями од хусток та, як чорні камінчики, одсвічують очі. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються.

— Глянь — панич!.. Чого воно сидить само собі? — Оступили.

— Бідненький сердешний: зігнулось, як сирітка! — жаліють дівчата.

— Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити! — радить одна.

— Ходім, хлопче, з нами,— у нас тобі добре буде.

Посхилялись близько до Щура, в лице зазирають.

— А воно парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке — вже й осміхається! — весело щебечуть дівчата.

Дивиться на них Щур, дивиться навкруги і бачить— немов одміняється все... і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись було йому вже так само: була така ніч, така розмова з дівчатами. Пригадуються якісь різдвяні ночі, відьми, Вакула-коваль...

Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.

Придивився до неї Щур та й питає:

— А чи ви, дівчино, не Оксана?

Дівчину аж назад одхитнуло:

— А ви ж як знаєте?!

— Та хіба ж Оксана?! — зрадів чогось Щур і скочив на рівні ноги.

— Бо таки Оксана,— як ви вгадали? — дивується дівчина.

— Та ви, мабуть, дурите? — не йме таки віри Щур.

— Оксана, Оксана! — завіряють дівчата,— матінко, і як він угадав! — торопіють одна на одну.

Щурові здалося на одну мить, що тут не обійшлося без якоїсь мари. Навіть аж легенькі мурашки полізли по спині.

«Ех, коли почало щось накручувати, хай же крутить і далі»! — подумав він, і почав палити таке, на що раніш ні за що не зважився б:

— А я хожу, а я нужу — думаю: де ж це забарилася моя Оксана, може давно вже забула мене, та вже думав з того горя в ополонці втопитись!

Щур підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов справді зустрінув він когось милого, давно сподіваного. Аж у грудях застукало.

Оксана стояла задумана, намагаючись щось пригадати.

— Та ну бо скажіть уже, як ви знаєте мене? — ніби аж крізь плач почала вона благати Щура,— скажіть!

— А придивись до мене краще— може й сама впізнаєш? — Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.

Дівчина стала впізнавати.

Місяць з-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно на причуд мінилося воно кожну мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на нього якась хмарка й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знову підпливуть до самого лиця, осміхається, як до свого.

— А й справді немов я вас десь бачила,— повірила таки вона.— Де я вас бачила?..

Держить за руку, осміхається, пригадує. Рука тисне боязко руку.

— Та де вже там ни бачились, кажи: слава Богу, що зійшлися! Аж так, Оксано? — моргає до неї Щур.

Та й з рукою вже мерщій сунеться, щоб обгорнути за тоненький стан.

— Паничу,— тікайте швидше: либонь генерал ваш іде! — сполохано зашепотіла до нього якась з гурту.

Рука Щурова заклякла в повітрі: з семінарської брами випливала директорова волохата шапка та шуба; поруч з ним — хтось з семінарів. Обоє вони повертали до мосту.

Щур крутнувся і зник, як під лід.

 

Така досада: мов навмисне спинився на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть. Стоїть Щур під мостом, слухає, про що гомонить директор з богомільним Савкою.

Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.

Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже «просвіщати народ».

Щур крутить головою, осміхається собі: «добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б»... Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.

 

Вилізши з-під мосту, Щур не гаючись махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливла одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.

— Чуть не вмер без Оксани! — озирається навкруги.— А де ж це вона?

— Хто такий? — питають, дивуючись, дівчата.

— Та Оксана ж!

— Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани!

— Що це йому приснилось! — Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур — не ті дівчата. Вискочив і як опарений подався далі.

Десь колядували на одному й на другому кутку.

Щур спинився на часинку, подумав і спотикаючись погнав у переулок.

— Я що як вже не знайду її! — промайнула в голові думка. Шкода стало. Я серце забунтувало, замутило: давай, хоч із огню!

Біжить, спотикається.

 

Біля семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината, віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище, зблід; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне: Біля лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають собі, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна — не пускає.

— Навіть Щур засидівся десь сьогодні... Де блукав, Щуре? — звертається до Щура один із семінарів. Щур, стомлений, сумний, всилу волоче ноги; сів з краєчку на лавочці, мовчить.

— Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,— гомонить хтось, придивляючись до Щура,— п’яний, чи що?... Чи може хто побив?

Щур махнув тільки рукою.

— Буду помирати — Оксана счарувала...

На хлопців — мов вітром подуло: ожили, заворушились.

— Як? Де? Що таке? — засипали Щура з усіх боків.

Щур набирає журного виду й починає розповідати.

Збились кругом Щура, слухають, примовкли.

Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою прихитує, та й сам собі вже дивується,— чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.

Розбирає хлопців,— очі в усіх сяють.

— Та де ж вона? та звідки? Та із себе яка та Оксана?

— Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.

— Ну, а чи хоч гарна ж вона? — ще раз допитується котрийсь...

— Хто, Оксана? — Щур докірно подививсь на товариша. Потім, зітхнувши, взяв пензля завбільшки з мітлу, порозставляв діжки з фарбами й на тлі задуманої синьої ночі взявся малювати Оксану.

— Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану? — перекидає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.

— Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш! — жартують звідти.

Наструнчились хлопці, заворушились - куди ті й позіхоти поділися:

— Та хіба ж таки ми не знайдемо тої вражої Оксани? — загомоніли.— Гайда з нами, Щуре, ми її од землі тобі видерем.

Знялися табуном, як горобці, полинули на село.

 

Регіт, крик, галас... Рипить сніг, тріщать тини...

Вуличка вузенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку й тікати немає куди.

— А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?

Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.

— Сюди, Щуре! — може оце?... чи не оце Оксана? — смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається на чорні брови, на білі личка.

— Ні, нема...— лунає смутно його голос.

— Що за оказія! — дивуються хлопці, стоять, думають.

— Кого вам треба, паничі, може ми вам скажемо? — цікавляться дівчата. Їм уже шкода, що швидко так минає весела оказія.

— Оксани нам треба!

— Чиєї? якої Оксани? — Оксан може є багато на селі!

— Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх!

— Немає в нас такої, ми всі — найкращі! — дзвенить на морозі веселий голос.

— Ось придивіться-но до нас!

Але хлопці зачули вже інший гурт. Пошуміли далі.

 

Пізно, як замовкли в селі останні колядки, повернулись хлопці в казенні стіни. Оббігали всі кути, передивились, перепитали всіх дівчат — не знайшли Оксани й на слід не натрапили. Дівчата скрізь завіряли, що такої Оксани зовсім немає у них на селі.

Довго ще в опочивальнях галдикали, гомоніли, били та морочили голову, дошукуючись, де взялася на селі та Оксана.

— Чи не насміялася яка личина справді над бідним Щуром, перекинувшись Оксаною? — гомонів де-хто, як пізній сон в’язав уже стомлену бурсу.

Через верхи дерев зазирає в сумні мури місяць, а в срібних його чарах плавле над семинарами таємничою загадкою мармурове личко.

— Ну й звідкіля вона справді взялася? — ламає собі крізь дрімоти голову Щур.

І відразу винесло його кудись, і видно йому — вилітає із-за Тетерева, із борів, що сховали в собі маленький сусідній хутір Киричанку, вилітає й лине над лісом жлукто, а на жлукті — в білій свитці та в червоних чоботях сидить молоденька відьма... Оксана.

Світить місяць; по-над бором плине тінь...

— Еге!.. догадується радісно про щось Щур.

А Оксана киває йому зверху головою, осміхається:

— А ти, дурний, і не догадався й досі!..

— Хлопці! — хоче сказати щось товаришам Щур.

Оксана затуляє йому рота, липким цвітом очі засипає...

Пізно...

 

— Щур! Щур!! Щур!!..

Щур напружується й розплющує очі.

Ясний, білий, ніжний світ ранку мружить очі; горять рожевим вогнем візерунки на великих шибках, а за ними осміхається на вітках білий-білий, пелехатий, як хмаринки легесенький іній. Усі ліжка вже порожні. Біля нього — кацап Макєєв, радісний, червоний, заклопотаний, шарпає його за руку, за плече:

— Вставай скорее, идол — Аксана здесь!

Щур радісно потягається, пригадуючи вчорашній вечір слова товаришеві він бере за жарт.

— Колядовать пришли девчати из Киричанки и она с ними! — радісно рапортує Макєєв далі.

Щур схопився, мов вилили на нього цебер води. Здавна було заведено, що різдвяними святами із села приходили дівчата колядувати паничам — стало ясно, що Макєєв каже правду. Щур кинувся мерщій одягатись. Товариш, не одступаючи, наганяв його, щоб дівчата, одколядувавши, не пішли часом із корпуса.

Розчісуючи на-швидку чуприну, Щур поспішає вниз по сходах, забувши навіть, що замість черевиків на ногах у нього соваються одні чиїсь калоші. А із «занятної» долітає вже веселий гук, в якому одзначаються дзвінкі дівочі голоси, такі чудні й незвичайні у цьому похмурому будинкові. І радісно, і боязко Щурові, аж серце б’ється; і боїться, щоб як-небудь не острамиться перед товаришами.

— А що, як та Оксана та виявиться поганою!... Може я вчора не розглядів добре,— миготить у нього думка. Влітає в занятну. Замаяли зразу перед очима кольорові стрічки, червоні чоботи, рум’яні з морозу дівочі лиця. Розсипались дівчата по всій занятній поміж семінарами, пораються біля семінарських шкафчиків, шарпають книжками, визираються в маленькі люстречка.

Похмура казарма з незграбними столами й ослонами немов оджила, повеселіла.

Серед гамору Щура помітили не зразу, а як помітили — увесь гомін в мить підскочив на цілу октаву вгору.

Оточили, сіпали за поли, кудись тягли, на когось показували руками. Не счувся, як і став щільно проти тієї дівчини, що вчора придивлявся на мості

Оксана стояла засоромлена й одхиляла голову до стіни.

Ох і прибралась же дівчина, виряжаючись до паничів: як стеблиночку, тонку та високу, обгорнуло сиве та шнуром мережане сукно стрункий її станок, горять як жар червоні чоботики козлові, міняться, сяють дукачі та дорогі намиста на шиї, а з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха — краща од шовку, темніша од ночі дівоча коса; а що вже теє личко, то хто його знає, які малярі його й малювали: брови вшнурували, очі скарували, лице біллю білували, а на тому личкові білому-білованому та як калина ж спіє...

Подивився на неї Щур і радісно засміявся:

— Вона!

Громом озвалась з радощів семінарська орда.

І сидить Щур рядочком із дівчиною на семінарському столі, як на посаді. Кують дівчата колядки, величають їх. Оксану царівною взивають.

Ой красна, красна в лузі калина,
А ще красніша дівка Оксана.
В сінечки ввійшла, як зоря зійшла.
Паничі встають, шапки здіймають,
Шапки здіймають, її питають:
Чи ти царівна, чи королівна?...

Чудно якось Щурові, немов би його вінчають оце із чужою дитиною, та аж ніби шкода чогось.

А під рукою щось ворушиться, озивається стиха, нагадує, що воно ж не дерево, не стовбур, а що той стан дівочий, що годиться пригортати.

І видно із столу Щурові, що не зіває й інша бурса: радіють, гомонять, як горобці щебечуть біля дівчат.

Всі пічкурі, що вже мохом поросли од зубрячки, підбадьорились, підсунули вище очкурі.

І видко, як философ і ворог жіночий Зоренко поважно, як учений професор, розглядає перстні в кругловидої дівчини на руці.

Навіть божественний, богомільний Савка й той підсипає якійсь чепурушці та реготушці зовсім не божественні речі десь у куточку.

Гуде бурса, як рій...

І відразу тоненько-тоненько заговорила в чиїхось руках скрипочка, як засміялась; крикнула, як на морі утка, мідна труба; загула, як пчілка, якась дудка; ревнув бас. Усе кагалом заскиглило, загуло, заревло.

Далі — брінь-брінь... усе сплелося в обіймах, легенько, в один лад — і вихрем полинув задьористий козачок.

Сплелося коло, закрутилось по просторій занятый.

— Щур! Оксана! в середину! — гукають із гурту.

Щур — опукою із столу, боки — в руки — та й накивує вже оком на Оксану. Танцювати йому — завиграшки. Оксана соромиться, не хоче, силою випихають у середину.

Стоїть вона, рукою затулилась, схилила голову, мов її скривдили. Здається, заплаче зараз та й піде до дверей тихою ходою.

А скрипочка вихиляється, до живого доймає.

І диво зчинилось: не одтуляючи руки од лиця, несподівано, боязко дримбнула вона червоним чобіточком і попливла — тихо, як по воді.

Визирнуло лице з-під рукава, як у віконце сонце, торкнула бровою — й кругом зашуміла буря. Я дівчина мов нікого не баче й не чує; тихо, поважно виводить кінці в танкові, мов шиє шовком та мережить коханкові сорочку. Мережить, головою прихитує, мов чарівні речі примовляє і сама собі радіє, що робота не йде марно.

Вихиляється перед нею Щур, залицяється.

Волочаться калоші на ногах — плутають. Махнув ногою та другою— й полетіли, куди втрапили. Пішов літати, як метіль біля квітки. І в жижку креше, і в долоні плеще, й зазирає, й присідає, ляскає босими ногами об мостину, аж ходить луна.

Кружиться, шумить живе кругом них коло. А далі під стіною вирядились музики.

Ріже білявий у скрипочку, чорнявий у баса: тнуть, аж угору пнуться. Дме патлатий у трубу, надувся, топчеться ногами, як коняка в топчаку, й веселим оком підморгує танцюрам.

Я у великі вікна, мов діти на підслухи, посчіплювались віти в рясному інії, застують золотому промінню хоч зверху зазирнути на бурсацьке свято.

— Цс!.. Ц!..- засвистіло зразу. Увірвалась скрипка, мов удавилась. Замовкли дуди. Зарипіжив разів зо два на останку бас та й примовк засоромлений.

Схилившись на одвірок, стежить за молоддю, журно осміхаючись, сивий, як голуб, директор... Ніхто не бачив, не знає, коли він прийшов і чи давно стоїть тута.

* * *

Весело пішли дівчата із корпуса — пошуміли й понесли за собою із сумних стін і сміх, і гомін. Стало тихо, як у вусі.

 

Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого владаря. І чути в тому голосі і грозьбу, і смуток, і докори. Візьмуться искрою старі очі, насупляться брови, та й знову розправляться і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.

І одбивається той блиск журний у молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.

А серед занятної безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од них семінари очі, щоб не вийшло гріха.

Вичитавши всьому гуртові, директор почав брати в шори поодинці. Вишколив одного-другого, дісталося філософові, перепало Савці, дійшла черга й до Щура.

— А ну виходь, «красная девица»... де ти там? — викликає директор.

Семінари зашепотіли, заворушились, шукаючи Щура.

— Не хоче! — тихо обізвався чийсь боязкий голос.

— Ну?... Це ж звідки така мода!

Відгуки грізних ноток забриніли у його голосі. Семінари знали, який у гніві буває директор: легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.

Щур, зціплюючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов, його тягнули до ополонки.

Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами крепились: небезпечні тепер жарти з директором! І відразу Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів— стоїть, як ягня.

Босий, зігнутий, засоромлений він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно впіймали у вишнях.

Довго не зводив директор із нього очей і швидко-швидко палахкотів та мінився в них то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у нього ясним, тихим блиском, і змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором: — І ти, Брут?!...

Як бомба розірвалась у занятній; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулись стіни, немов хто крем’яхами сипнув на них.

А директор виходив уже з коридору і скрізь частий кашель сміявся тихим, старечим добрим сміхом.

1913.

За виданням: Васильченко С. Оповідання. Київ, 1915 рік.


Портфель, 2017.
Наш сайт: http://portfel.at.ua

Коментарі

Всього коментарів: 0