Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Вікентій Прерозумний

Фантастична повість

РОЗДІЛ І

Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його — ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями — пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях,— а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що, не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.

І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро таких харцизяк і допалися до його душі.

А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.

— Вікентію,— мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна,— ти мене дивуєш. Більше того — непокоїш. Четвертий клас — це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків — до навчання? Ну перші дні — я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками... Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю. А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квітки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, що Сашко ліпив самого себе,— у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого... — А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм... у твоє особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?

Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, плигав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин і зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.

— Полишимо літо,— вела далі Людмила Петрівна.— Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії — ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так — я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі — і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час... Було б то раніше — тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі — волів поганяв. А нині на «цоб-цабе» далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.

Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.

Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась удалечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут... Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш. І навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, похоране віками життя.

Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди XII—XIII століття, охороняється державою», пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу — до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки — із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Учитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби не хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: «Чи не стомився ти, Вікуню, від уроків? Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодивсь би ти не піти завтра до школи?» Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обов’язком поцікавитись: «Ти вже зробив уроки, що йдеш у кіно?», «Ну як, багато двійок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»

І Віці спершу було незручно чути такі запитання — він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та, знаєте, якийсь він у нас до навчання... Нічим не цікавиться»,— він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно посміхався.

«Як багато від нас вимагають,— думав Віка.— А яка сила-силенна предметів! Зразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах,— фізика, хімія, триного... тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».

Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.

«А як училися в той час, коли це каміння ще не було пам’яткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити — і то добре! А історія! Ха! — Віці навіть смішно стало за тодішню історію.— Не було ні битви на Куликовому полі, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вітані знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді!..» — Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що в ній він не жив.

«Йой-йой,— думав він.— Це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХЇІ—ХНІ столітті з’являюсь я. Ким я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином,— точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого... ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну... великий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, І я вже їм такого понарозказував би, такому їх навчив би, стільки всякого понапоказував би... У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон. Пароплав. Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Ні, колесо вони вже знали... О! Інкубаторі Хо-го! Чому б я їх тільки не навчив!»

І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Віці стало так приємно-приємно. Поганий настрій щез, а натомість замріло в густому повітрі щось неясне й незрозуміле, передчуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Віка підхопився з лави й гайнув на вулицю.

Хвилин із п’ять він крутив на всі боки головою, але нічого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабіч спускалася до пустирища, де хлопці з усієї околиці палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у війну. Тож геть розчаровано Віка подавсь униз, плекаючи надію зустріти на пустирі когось із друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотілося.

Хлопець поминув аптеку і знічев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, крім назв фільмів, що йшли у місцевих кінотеатрах, на ній нічого не висіло, але сьогодні тут красувалася нова афіша — сповіщала вона про концерт заїжджої співачки. І сама співачка у строгій вечірній сукні, із підмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замріяно посміхалась у світ. Тож, зупинившись коло афіші, Віка розстібнув портфель, видобув із нього ручку, щоб домалювати бідоласі пенсне і тим самим довести неабиякий власний художній смак, коли це помітив збоку наклеєний папірець. То був клапоть вирваної з арифметичного зошита сторінки, а на ньому — зроблений од руки напис:

ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ! ПРОЇЗДОМ!
З другої до третьої години
(з 14.00 до 15.00)
у нашому місті,
в приміщенні пункту прийому склопосуду
(вул. Південна)
П Р О Д А В Е Ц Ь  Ч У Д Е С

І більше нічого.

Од несподіванки Віка не одразу й второпав, що ж то криється за цими сіма рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Він добре знав облізлу халабуду в кінці вулиці, саме на пустирі. В ній сидів здоровенний дядько у ватянці й причіпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другій годині прийомщик чіпляв на двері замок і йшов на обід, а о третій повертався. Але навряд чи він погодивсь би пустити когось усередину, дозволив би зайняти своє законне місце бодай на годину. На дорослих він блимав із свого віконечка, мов тигр із клітки, а хлопців лаяв і не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепідходящому місці? Проте роздумувати було ніколи.

Віка хутенько обчислив: уроки скінчилися у чверть на другу, тоді розмова з учителькою, тоді сидів у скверику... Отже, зараз мало бути десь коло третьої.

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичної сторінки, допевнився, шо той не звик, і дременув вулицею униз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню...

Ну-ну, цікаво! Проте зараз ми й самі все побачимо.

Будка була на місці. Там, де й учора, і рік тому. Вона не покращала і не погіршала. Ті ж перехняблені стіни з облупленою фарбою, ті ж стоси порожніх ящиків надворі і купа битого скла за нею. Але одразу впало у вічі — на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись і хляпались об одвірок. І це зовсім неголосне рипіння ніби остудило хлопця. Йому навіть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Віку подивувало — довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей таки глухуватий, але все ж... навіть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьої години лишалося не так уже й багато, і хлопчина, полишивши всі сумніви, голосно — занадто голосно, видалося йому,— постукав.

Тієї ж миті двері широко прочинилися, і чийсь голос владно і водночас нібито насмішкувато мовив:

— Спробуйте-спробуйте!

Віка набрав повні груди повітря і переступив поріг.

У загуслій напівтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього, в будці нікого немає.

Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із дженджуристою борідкою і з довгим волоссям.

Одягнений він був у майку з буквою «Д» на грудях і спортивні штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сиділи пишні ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.

— Радий, радий невимовно, мій юний друже,— без зайвих церемоній почав молодик.— Радий знайомству і тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилі Петрівні, що не поїхав разом із усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію у вестибюлі, коло роздягалки...

Віка злегка почервонів.

— Але тепер бачу, що мої побоювання не потвердилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела тебе сюди,— на це здатний не кожен. Ах, друже Вікентію! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей позбавляємо ми себе через власну неуважність, ти не можеш навіть уявити. А без скількох відкриттів, скількох нових, невідомих ще науці фактів залишилося людство через,— він весело засміявся,— ту ж таки неуважність, а часто і невміння, Небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по-новому, докопатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість... Але без спостережливості навіть людина працелюбна не зможе як слід прислужитися людству, науці, навіть собі. Але щось я, здаєься, розфілософствувався, захопився. А час не жде — летить, відлічує секундочки, хвилини, а я ще й досі не знаю, чого б тобі хотілося,— і він очікувально вп’яв очі у Віку.

— Е-е... А звідки ви про мене знаєте? — простодушно поцікавився той.

— Бач, це, мабуть, складко пояснити, але уяви собі, ще п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина — школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все.— І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС!
НАШІ ЧУДЕСА — НАЙКРАЩІ В СВІТІ!

— А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо... Я не занадто складно висловлююсь?

— Ні-і,— запевнив його Віка.

— Регресуватимемо, уподібнюватимемось тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: «Пішла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання — це все. І нам небайдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати що кому потрібно — наш святий обов’язок.

— А чому ви так одягнені? — запитав Віка.

— А-а,— посміхнувся балакучий молодик.— Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною сивою бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовіка XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги — і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш — будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову.

Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

— Ну як? — переможно глянув він на Віку.

— Здорово,— посміхнувся хлопець.— А навіщо вам оце? — вказав на каску.

— Пробач,— зніяковів продавець чудес.— І справді ні до чого. Усе через поспіх.

Він зняв каску і недбало швиргонув її під стіл.

— Ну то... До речі, маю зразу тебе попередити — чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» — то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

— А що ви можете подарувати? — поцікавився Віка.

— І він іще питає! — сплеснув долонями дарувальник чудес.— Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день... А так зразу й не скажеш.

— А канікули зараз ви можете зробити? — запитав він.

— Канікули... Можу,— якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

— Ну, не канікули,— Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням,— а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

— Не складно,— спохмурнів дарувальник іще більше.— Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав — ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових... А там і кінець чверті не за горами,— проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

— Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше — не за розмірами, певна річ,— а так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік... Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті... Га?

— Ну... Може...— погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

— Такий, знаєш, урок...

Хлопець скривився.

— Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а... До речі, котра година? — зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: — За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось... Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

— Давайте,— кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч яку дрібничку теж кортіло.

— От і добре,— зрадів продавець.— От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага,— мовив тут-таки.— Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі... Щоб тебе не викликали на другому уроці, так... Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі... Ну, це вже нікуди не годиться... А отут... Гм... Здається, дещо цікавеньке. Так-так... Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

— Ви певні? — спитав обережно Віка.

— А кому ж про це знати краще Од мене! Певен! — І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу.— А зараз вибачай — за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він замружив очі і тут збагнув — йому ж так нічого й не подарували!

— То що ж ви мені...— почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його — замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стінки — ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

— Дядю! Дядю! Відчиніть!

— І чого? І чого б ото стукати? — почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв прийомщик посуду.— Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

— Та... Ме-е... Не-е...— промимрив Віка.

— Отож-бо! — погодився прийомщик. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

— Ох і цікавий,— мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця.— Давай!

— Що? — не второпав Віка.

— Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

— Е-е... Ні,— відказав спантеличено.

— То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити... Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на прийомщика, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи униз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Вже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння і оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ... і остовпів.

Прийомщика посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив — навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячою ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А. ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько — чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень — рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч — з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них,— взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель — той так і лишився на дні ями,— Віка кинувся вгору дорогого, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом...

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь котру й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Коло брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і в кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка» — спробував був заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один з вартових ступив до нього й проказав:

— Ти хто єси?

РОЗДІЛ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

— Е-е-е... Мне-е-е...— скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

— Що-що? — перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глипнув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

— То хто ж ти такий? — вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

— Я... Віка. Учуся в школі...— зацьковано почав пояснювати бідолаха.— Іду додому.

— Додому? — встряв у розмову другий охоронець.— То ти тут живеш? У нашому місті?

— Тут, тут,— закивав енергійно хлоп’як.— На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте — отако від скверика праворуч?

— Х-хе,— єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга.— Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик... Молочний цей... магазин... І звідки путь держиш?

— Із школи я. Побачив об’яву — спустився до будки, у яму впав, побіг сюди... А тут ви,— пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

— Ми, голубчику, ми. А ти ж думав — ворота навстіж, а варта спить, га? — охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку.— То ти, мабуть, вивідувач? — закричав страшно.— Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

— Та нічого. Пустіть, дядю! — заскиглив той.— Який я виві... шпигун? Я Віка...

— Знаємо, голубчику, знаємо,— примовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом.— Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

— Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов з-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець — теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на румака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючись своєю роботою, і наказав голосно:

— До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе — й сам до пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось...

— Но! — Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою — дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло — який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тикатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його п’ятьма кінотеатрами, гастрономами, промтоварами, автоматами з газованою водою, перукарнями, аптеками... Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах,— далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під котипами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл — піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ — багатший, вельможніший.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися коло воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

— Відчиніть! — гукнув верхівець і стукнув кілька разів у порота держаком нагайки.— Гінець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного — з галереями, різними колонами й вікнами,— терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби — ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

— Ходімо! — гінець поклав важку руку бранцеві на плече и злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої і зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший — худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий — червонолиций череватий здоровань — стояв поруч. Чимось він нагадав Віці прийомщика посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

— Чолом тобі, княже,— поштиво проказав Вічин провожатий,— Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що шпигун.

— Шпигун? — чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла.— Шпигунчик! І в кого ж ти на службі?

— Я не шпигун, дядю, одпустіть мене,— заканючив хлоп’яга.— Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали...

— Думаю, в Юхимка Лихого на службі,— мовив гінець.— Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск... сверики вигадав, ці... магазини...

— Які магазини? — поспитав князь, але тут-таки додав.— Та, зрештою, це не так і цікаво. А от куди ти йшов? — і докинув: — Розв’язати його!

Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

Власне, здогадався він раніше — коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де — ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

«Не годиться»,— подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

— О, уже щось вигадав! По очах бачу! — гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. — То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий,— подумав чемненько Віка.— Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

— Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

— Ну, розум усюди в пошані,— мовив обережно князь.

Але тут знов усе зіпсував здоровило.

— Тільки не видно, щоб у тебе його було багато,— сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

— Це як подивитись,— спокійно відрізав хлопчина.— Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

— Що це він говорить! — обурився здоровань.— Та хто йому право дав отак із боярином!..

— Стривай-стривай, Онисиме,— заговорив князь.— Ти теж... Напав одразу на отрока. Ну-ну,— підбадьорююче глянув на Віку.

— От я й кажу, дядю княже,— повів той далі.— Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)... усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я шпигун, то не чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад,— не дав він нікому оговтатись,— чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька — як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло... Ага, ви знаєте... От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

— Бреше він, князю,— сердито сказав Онисим.— Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

— Гм,— поглянув на стелю князь.— Ну-ну?

— Чи от радіо! — згукнув натхненно Віка.— Невеличка така скринька. Повертаєш ручку — а там тобі музика всяка, люди говорять... Сиди собі — слухай,.

— Яка скринька? — перепитав Онисим.

— Отака,— показав руками Віка.— Невеличка. А бувають і ще менші.

— І як же ті люди туди влазять?

— У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

— Щось ти дуже мудро говориш,— схитнув головою князь.— Ніяк не доберу.

— Та бреше все! — скрикнув Онисим.— Шпигун він, княже! Зуби нам замовляє.

— А от і ні,— відповів Віка.— Просто знаю я куди більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий, теж на колесах і з мотором. Сідаєш у нього, натискуєш на педалі — і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

— Це з гори, мабуть? — поспитав несміло князь.

— І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

— А може, він усе-таки бреше? — не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

— Хто бреше? Я? — обурився Віка.— Ви що, дядю?

— Облиш, облиш, Онисиме,— докинув і князь.— Відчуваю — правду говорить отрок. Та й то — хіба можна таке вигадати? Словечка оці... Їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

— Віка.

— Правда, Віко?

— Ха! Ще б пак! — погодився хлопець.— А от іще — телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

— На тому кінці...— так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

— Навіть у Москву можна подзвонити, у Київ, у Владивосток,— розпалювався Віка.

— Це ж який дзвін треба! — сплеснув руками князь.

— Та не дзвін,— одмахнувся Віка.— А телефон. Та хіба це все! — розохотився ще дужче.— От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення — без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у... Чик-чик-чик. А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! — Віка аж засапався.— Магнітофон знаю, газову плиту, підйомний кран і інші многії премудрості,— закінчив несподівано для самого себе.

— Ех ма! — вхопився за голову князь.— Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? — дивився з повагою на хлопця.

— Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

— Усі чули? — запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як набилось до зали повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема — стояли упереміш і мовчки дивились на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

— Княжич тут? — запитав князь.

— Тут,— пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

— Добре,— кивнув князь.— Учись, чадо. Бач, ще наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивись, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

— Де ж ти взявся такий? — захоплено звернувся князь до Віки.— Скільки ти книжок перечитав?

— Ого! — відказав гордо Віка.— Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

— Рідний ти мій! — у щасливій нестямі підбіг він до Віки.— Віко! Вікусику! Такий ще... Не зовсім дорослий, а ума кладезь. Кладезь! Учись! Учись, гультяю! — дав він запотиличника синові.— Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

— Я ж стараюсь, батечку.

— Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! — знов повернувся до гостя.— А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш — окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш — усе твоє буде.

— Та ні, князю, дякую,— одказав хлопець.— Мені додому треба, на понеділок уроки... Знаєте,— вчасно схаменувся,— я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх — аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише — весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти»,— та де там! Ходять, просять... От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

— Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню,— покликав.— Ходи-но сюди. А ви йдіть собі,— звернувся до натовпу.— Хто може лишитися, той сам знає.

— Що, тату? — підійшов княжич.

— Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

— Хочу,— зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

— Хоче, хоче,— заговорив князь до Віки.— І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так — я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? — запитав у Мині і, не чекаючи відповіді витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання.— Читай, щоб учитель чув.

Віка пиховито поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» — здогадався він і хутенько закрив книгу.

— Не треба, не треба,— сказав.— Хай-но іншим разом.

— А то по-грецьки тобі втне, га? — запитав князь.— Може,— додав гордо.

— Не зараз, не зараз,— нервово смикнувся Віка.— Іншим разом.

— А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по писаному. А то ще...

— Потім! Потім! — не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

— «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ»,— не здавався князь.— А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Мишо! — підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

— «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас...»

— Воістину! Воістину так! — не став слухати далі князь.— Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде,— і поклав руку на Вічине плече.— Ану, що там далі? — знов звернувся до Минька.

— Що далі, те нехай там і буде,— не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він і так ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови.— Вистачить! Бачу — знає дещо отрок, але вчити його...

— А ти постривай. Не поспішай із відповіддю,— квапливо заговорив князь.— Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні... Ось,— вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч,— гривню тобі жалую.— І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

— Ах! Князь гривню подарував! — прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка не знав, але втямив — щось дуже коштовне й почесне.

— Ану, тихіше! — гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт.— Призначаю... Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну,— кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець помітив — увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

— А це хто? — сміливо запитав Віка.

— Літописець наш,— відповів князь.— Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий од усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.

І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.

— А тепер,— оголосив князь,— прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя.— Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.

Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому — попереду ще ждуть непереливки.

Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чия буде зверху!

І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі кннзя й князевого почту увійшов до стравниці.

Читати далі...

up


Портфель, 2017.
Наш сайт: http://portfel.at.ua

Коментарі

Всього коментарів: 0