Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

День на пастівнику

Оповідання

— Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторжний! Гри-и-ицьку! — гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев’яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням. А на темно-синьому полі неба огняне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару,— невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красно так,— не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят,— байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь,— його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп’ята, поснідавши і щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові — старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

— Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! — кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур’яни — нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

— Я знаю, він у рові між шипшиною засів,— промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур’янах, заглядав у рів, свистав, гукав,— і тілько його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестків та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялись досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу,— Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася — як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркавсь, шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою, мов з-під землі, донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Він разів з п’ять оббіг кругом неї — нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукає.

— Ага! ти у балочці! — радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся — немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

— Нехай вам біс! — промовив він і виліз на шпелень бурти. Звідти так видно кругом,— уже хтось десь та виткнеться. І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур’янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку-ку!».

— Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! — зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя, — той далеко пішов ховатись,— а Грицько — Грицько тут десь, — він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а оже не знайде!

— Хай же вам ірод,— рішив Івась і, забачивши на траві проти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася,

поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась забув і свою досаду, і свої жмурки.

— Іч, хитра яка! — промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.

Комашина не ворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась — і перекидав, і ворочав,— нежива та й годі.

— Підожди ж! — промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тілько доносилися птичі голоси, — кропив’янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! І як вони голосно щебетали!

Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава,— ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела, — хоч убий!

— Бач, ти граєшся, а не шукаєш! — роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його — зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.

— Що ти тут робиш? — спитав він, присідаючи на траві.

— Бач, комашина! — відказав той, простягаючи руку.

— То сонечко! — угадав Грицько.

— Сонечко? — скрикнув Івась і почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко,
Бо татари ідуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть!

Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Іван тонше:

— Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився; задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

— Дивись, дивись, що бичок робить! — скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

— Бицю, бицю! — гукав Грицько, схопившись, і майнув навздогінці. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собі, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тілько знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде»,— сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого й близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопивсь. Не дай господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай господи, його спіймають там!

— Переймай, переймай, — чимдуж кричав Івась на брата, а сам — землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.

— Бицю! бицю! — кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лізь! — і наставив молоді ріжки.

— Бицю! — роздався коло бичка голос Івасів.

Бичок повернув голову.

Бицю, бичушка! — розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки. — Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? — допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку.

— Бе-е-е! — зично скрикнув, підокравшись ззаду, Г рицько.

Як стріль стрільнула, — бичок зірвавсь з місця...

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тілько й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, — за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

— Гарно, не бійсь! Тілько візьму та на твоєму барані верхи і сяду! — грозивсь Івась, червоніючи.

— Ану поїдь! — казав Грицько.

— А що ти мені зробиш? Візьму — сяду та й поїду! — і намірявся вже кинути бичка.

— Всю морду тобі поб’ю, — перебігаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

— А я батькові похвалюся.

— Хвались! А я все-таки тобі морду поб’ю.

— Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

— А я тебе займаю? — питав Грицько.

— Так бичка займав.

— Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві,— виправлявся Грицько.

Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

«Як йому, не бійсь, усе можна! — думав він. — Заходився бичка лякать — іграшки знайшов! Он десь через його і комашину згубив».

Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.

Довгенько хлопці були собі нарізно. Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачіплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло. Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, награвшись, ліг біля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп’ям.

— Івасю! Івасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

— Чого?— одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спірку.

— Ох! — передихав Грицько. — Ти, мабуть, зроду-віку не бачив такого.

— Якого?

— Збиваю будяки, — важко дишучи, почав Грицько.— Тілько на одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в’ється, так і в’ється. Я підходжу... Аж, брат,— отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.

— Що ж ти не вдарив її?

— Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!

— А ти запримітив місце? Покажи.

— Нехай їй всячина, і вести не хочу.

— Ходім-бо, я хоч подивлюся, — прохав Івась.

— Не хочу, боюся.

— Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?

— Авжеж укусить.

— А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім-бо,— прохав Івась, піднімаючись з місця.

Грицькові того тілько й треба. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки,— він і вигадав ту гадюку.

Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тілько наслухався про неї всякої страховини: і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотілося бачити того страшного ворога і людського, і товарячого,— скілько від його пропало скоту в городі! Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувався, боявся; Івась намагавсь, казав що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тілько нападе! А коли не одіб’ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі усякі камінці, паліччя.

Незабаром два брати, назброївшись, потягли степом на страшного ворога. Івась ішов уперед і хвалився, що хай її забачить — так і зацідить у голову кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.

— Де ж ти її бачив? — допитувався Івась.

— Підожди. Он там — недалеко від саги[1] на тому бугорці, — і Грицько показав рукою.

Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тілько на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, порепалися; тута ж валявсь пом’ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.

— Що воно свище? — питавсь Івась.

— Черепаха, — одказав Грицько.

— Проклята, як здорово,— і Івась почав до неї собі свистіти.

— Та де ж ти бачив гадюку? — допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

— Та кажу ж, он там. Тілько я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив і все подавався уперед.

— Та де ж?! — нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому місці, де вказував Грицько, нічого.

— Та кажу ж, там.

— Тут нема нічого.

— Їй-богу? — здивувавсь Грицько.

— То вже ж би я не стояв, коли б було що! — гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,— Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.

— Еге-е, — затяг він, — значить, утекла, проклята! Отут, отут на оцій самій будячині,— бач, і головка збита,— отут вона сиділа, отут ЇЇ голова лежала, червона та люта,— розказував Грицько.

Івась подивився на будячину, зелена, нерозцвічена квітка її лежала свіжо збита долі,— подивився в очі брата, чи не бреше лиш,— ні, Грицько так сміло дивився на його.

— Так, так, утекла! — промовив він, і досада ущипнула за серце.— От раз приходилось побачити,—узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

— Куди? у болото! — одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,— нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.

— Хай їй біс! Ходім назад,— рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної води.

— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

— Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,— одказав Івась, сідаючи коло брата.

— Дума, що шукають? Чудний! — рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

— А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний, — перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою. І такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур’янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати, — то десь у бур’яні знайдемо.

Іван зареготавсь.

— Ану ходімо, справді.

— Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.

— Він туди, на Ратієвщину, подався.

— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

— Вассси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур’яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди. — І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам’яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобнллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бутиловою. В роззявлені завжди ворота видно було, як колись чистий двір заріс бур’яном. Та ще садок на волі розрісся, мов ліс. Колись невеличкі замлілі дубки, кленки, бересточки, липи, тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж під хмарами, похитуючи своїми чубатими головами; поміж ними пустилося молоднику — як конопель на доброму підметі. То було не в родючій половині саду, а в родючій... дивні заморські яблуні, кримські груші повимерзали, повсихали, замість їх пустилися такі цвьохкі, такі розхилясті дички!

Улітку стілько тут було птиці і якої тілько не було? Солов’ї сотнями щебетали, зозулі, іволги, ракші, горлиці, а горобців?

Брати пішли в обхід понад ровом. Івась на ліву руч, Гринько — на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дійти до кінця, звідки рів круто повертав поза стіною. Зайшовши за неї, — зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як він скриється за стіною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця,— якраз забіжить у Пилипенкову траву.

Івась, як вітер, понісся назад.

 

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих; сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.

— Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці! Де руденьке телятко?

— Василь погнав до водопою, — промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

— Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

— Чув? Що воно? — питав Івась. — А ходім подивимося.

Грицько устав, потягаючись.

— Воно щось біля озера грає,— сказав, дослухаючись, Івась.

— Поженім напувати, то й подивимося.

— Завертай,— сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі; ясні променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустились вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера; чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку,— дудка ревла-хрипіла.

— Бач, то Василь грає! — скрикнув Івась і перший побіг до його.

— Це ти сам зробив? — спитав Василя.

— Сам.

— Та ну?

— А хто б же?

Івась помовчав.

— Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

 

Непримітно час минав, непримітно сонце пливло до спокою; воно вже так низько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету протяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.

— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь.— Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.— І, не довго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з’їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зоставалася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з’їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню, — розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь; овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці — де вже його по такій спеці пастись, — що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

— Та й солов’ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? — обізвавсь Івась.

Світ закрутився, заіскрив і зразу згас, — то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів’я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов’ї — як не розірвуться в Ратієвщині.

— Сонце сіло, — час додому, — сказав Грицько. — Іване! Завертай овечат.

 

[1] Сага — затока.

За виданням: Панас Мирний. День на пастівнику: Оповідання, К.: Веселка, 1968.


Портфель, 2017.
Наш сайт: http://portfel.at.ua

Коментарі

Всього коментарів: 0