Змовини
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.

Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно — удар за ударом — Рудик шльогав коні лозиною і гукав:

— Лети мені, кров чортова, як з лука!

Руки вклякали йому,— тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі — от-от стукне головою об віз... Вимовляв слова з мукою в голосі:

— Ех, коні мої, сивогриві коні!

Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю... Далеко — у білих латках снігу — чорніє степ.

А дорога — двома чорними коліями — летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами — домівка Рудикова.

— Усе, тепер усе пропало,— промовив упівголоса Рудик.

Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі

так, що годі було змалювати його, обличчя те...

— Кінець,— прошепотів Рудик.— Кінець...

Захекані коні стишили ходу — бігли риссю,— тоді господар смикнув віжки і зовсім зупинив коні. Він зліз із воза, випростався і повагом, як то годиться хазяїнові, став поруч коней.

У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.

«Дурний. Зовсім загнав коні»,— промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.

— Мені коні жаль?

Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:

— А наші дурні сівалки та січкарні купують — все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла... Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі — по три на копійку.

Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець — а далі зринає третя — ще яскравіша... Мислі, здається Рудикові, вихрять, товпляться, а неспроможні зарадити горю.

— Так... Востаннє, мабуть, їду з базару? — тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.

Злоба не сходила йому з обличчя — не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:

— Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського,— голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...»

Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані,— не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!... Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!

«...У вас, Петре, Наталка як королівна»,— спливли в Рудиковій пам’яті чиїсь солодкі слова.

Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:

— Голоті колектив — як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть... А ще коли помажуть той шматок — в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.

«...У вас, Петре, Наталка як та королівна»,— вдруге спливли чиїсь солодкі слова.

Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає... А знає твердо, що хтось у свати набивався.

І в Рудика мимоволі зажевріла — єдина над усі — думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці — на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду — дарма що вбогі... За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?

Він трьох синів — найзаможніших батьків на селі — поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть... А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.

«Та що з того,— подумав Рудик,— як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!..»

Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя з-поміж убогих.

«Адже й з убогого,— подумав хитро Рудих,— можна буде доброго хазяїна викохати...»

Тоді бадьоріше підвів голову, підсмикнув кожуха й весело гукнув на коні:

— Ану, дріботи, сивогриві!

Коні легко, ледве доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза вздовж селом.

Він їхав селом, як мертвий: склепивши очі, не підводив голови, не здоровкався до людей... Люди тінями миготіли йому в очах; деякі — ясно бачив — запобігливо вклонялися, інші ж одверталися — намагалися не помічати,— а багато було таких, що перші сподівалися на привітання Рудикове.

Не доїжджаючи зборні, Рудик побачив у гурті парубків Юхима Скрекотня. Його легко було впізнати з однієї шапки: гостроверха якась, облямована по краях товстим полотном, що вилискувалося від лепу,— шапка здалеку кидалася в очі й кожному говорила ніби: це Юхим Скрекотень...

«Нужда, а не чоловік! Купу дітей за свій вік наплодив»,— подумав Рудик.

Скрекотень тримав у руці якийсь шматок мотузки.

Коли Рудикові коні стишили коло зборні ходу, Юхим Скрекотень вийшов з гурту хлопців і стояв собі недалеко дороги. Парубки реготали й заливалися сміхом.

— Дядьку Петре, спиніть на хвилину коні,— гукнув Скрекотень. Парубки ще голосніше пирхнули зо сміху.

Рудик зупинив. Тоді Скрекотень склав удвоє з мотузки петлю, накинув собі на шию, затяг її, кумедно якось смикнувши за один кінець... Запитав голосно:

— Бачили? Це я на куркулів таку видумав!..

— Дурень ти! — рубнув з обуренням Рудик.

Він хотів вилаяти Скрекотня останніми словами, змішати його з болотом — тут-таки, на вигоні, прилюдно... Проте переміг свої чуття: не насмілився вилаяти.

Дітвора, підбадьорена Скрекотнем, бігла навперейми Рудикового воза, заглядала Рудикові в очі й голосно приспівувала:

Рудий cам, руду взяв,
Рудий піп повінчав;
Одно було малесеньке.
Та й те було рудесеньке...

Рудик метко лапнув на возі батога. Не було... Жаль який! Він ніколи не брав батога до своїх коней.

«Останнє стерво насміхається. Докотилася чума й нашого берега! Кінець тепер... Голота розметає нас, як ризи Христові...»

У мислях Рудикових — він це твердо вирішив — був єдиний порятунок: Наталчині змовини.

Тоді вдруге вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі... Шукав собі зятя з-поміж убогих.

...Недалеко свого подвір’я, за п’ять-шість хат, Рудик перепинив коні: назустріч йому переходив дорогу Оксентій Кашуба.

«Птиця летить»,— усміхнувся Рудик.

Справді, Кашуба схожий був з обличчя на якусь дику птицю, яку годі було пригадати! Зріст мав низенький, миршавий,— негармонійно якось збудований був Кашуба.

— Хазяйнуємо? — жартома поспитав його Рудик, спиняючи коні.

— Ке там хазяйство, свате! То ви, бачу, по ярмарках гасаєте... Здрастуйте,— і Кашуба по-дружньому, підсунувши шапку на лоба, подав Рудикові свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку.

Сердечно привітавшись, давні приятелі хвилину стояли мовчки — вони звикли розуміти один одного з півслова.

Правда, Кашуба здивований був, що Рудик загнав так коні — вони взялися милом, трусилися й парували.

«Петро ж не любить їздить так кіньми»,— подумав він, але й слова не сказав про це.

У Кашуби на мислі зовсім інше... Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.

А є ще в Оксентія найголовніша справа — спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: «Спитай...» Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.

Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це — ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: «Чешися кінь з конем, віл з волом...»

Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони — Кашуби — недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!

Коли Кашуби рівняли своє багатство до Рудикового, щоб таки почесався віл з волом, то Оксентій нагадав усій сім’ї, що вони з Петром Рудиком — давні приятелі... Разом парубкували, разом на привоз ходили, чарку колись глибоку пили, а коли не помиляється Оксентій, то одного літа й поженилися: Оксентій після великодня, а Петро — восени.

«Неговіркий став Рудик... Загордував»,— подумав собі Кашуба.

Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом — така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені... А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.

«Знов, мабуть, наклали облігації»,— подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.

— А я це од вас іду,— промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..

Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.

— Не буде, свате, з нашого пива дива,— сказав.— Не весілля нам справляти, Оксентію...

Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав,— поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні... Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!

— Комуна колективізує сарану, голоті — всі права... У степових селах розкуркулюють до сорочки й очкура. Рубай реманент, ховай добро, спродуй худобу,— вже нам більше не хазяйнувати! І то поспішай, бо пізно буде. Думаєш, не підуть у колектив? Підуть. Підуть, гади!

Рудик закляв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

— Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає... Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте... Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас — вороги, гадюки. Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті... Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..

У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався — отот упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.

Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.

— Спаси-бі,— спромігся він промовити.

Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.

Кашуба боявся впасти на мерзлу землю-. Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.

Ворота Рудикові одчиняла невістка — старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.

Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!

— Випряжи коні й погодуй,— ще з воза наказав молодиці свекор.

Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.

Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.

«Який важкий день... Недурно ж понеділок,— він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день,— подумав Петро Рудик,— не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки».

...Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує... А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!

Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащину радість, коли вона не дурна жінка.

Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці «українки» — геть-чисто все з гамузом — він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає,— хай зарадить Рудиковому горю...

Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:

— А де ж наш наймит?

— У млині... Ковш відбирає.

— Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер,— наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.

На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.

«То нічого,— думала свекруха,— що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору,— то все нічого... Адже молодиця з неї — як те яблуко на спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?»

— А ти бесіду, бачу, з невісткою...— зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.

— Де Наталка? — суворо запитав у хаті.

— Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? — засокорила перед чоловіком Христя.— Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги... А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут... Якби, каже, не комуна,— двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж... Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів,— до нової вовни!..

— Уже голять, а не стрижуть,— незадоволено урвав Христю Рудик.— Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір... до Мелашки, Козленка покійного жінки.

Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.

«Дівка хай дома, а молодиця — проти ночі — до Козленкової Мелашки... До чого все це?» — з напруженням думала Христя.

Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивлялася йому в очі. «Чи не п’яний, бува?» — думала.

Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленкова Мелашка не сходила їй з думки... А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.

Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку... Ногами затупав і закричав:

— Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку й молодицю!

Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка — зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті — то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.

А Рудик підстьобував її словами:

— Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.

На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана — заради Кашуби, видно, в усе нове,— вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали наваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки... Скидалася дівчина більше на матір — така ж була висока й засіяна ластовинням, як і мати.

Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.

Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:

— Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.

— Тобі трудно буде й зрозуміти... Ой трудно,— спокійніше озвався Рудик.— Дочко-голубонько, ти мене зрозумієш... Сідай.

Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.

«Диво дивнеє,— думала Христя.— Розсадовлює, припрошує... А слова якісь чудні: «Дочко-голубко...» За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!

Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.

— Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові,— почав своє слово Рудик.

Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її... Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.

Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.

А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж,— Христя розплакалася...

— На все згодна, Петре,— проказала вона,— та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити...

— Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати,— одказав Рудик.

Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:

— Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!

— Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик.— Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!

На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка.

Він повернувся, зберігаючи усмішку, до Христі.

— Клич же молодицю,— де вона там забарилася,— та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!

— Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі.— Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..

Рудик посварився на Христю пальцем.

— Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.

 

Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.

Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди,— пригадувала собі Мелашка,— вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє...

Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.

Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.

Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: «Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли...»

Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити... А вона, Мелашка, не князівна,— може, кличуть люди півмітки помотати!

А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай-гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!

— Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко,— пожартувала Рудикова невістка.

— Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати,— відказала їй Мелашка.— Був кінь, дочко, та з’їздився...

І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.

Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома... Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести...

«Та й викохала діти,— сміється собі Мелашка,— на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?»

Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..

Тай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.

Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка...

— А ми вже незабаром і дома,— урвала Мелащині думки молодиця.

Справді, недалеко — гоней за двоє— було Рудикове подвір’я.

Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.

На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру... Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — степом котилася весільна перезва.

— Як я й додому повернуся,— бідкалася Мелашка.— Така буря, такий вітер...

На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:

— Боже мій,— стурбувалася вдова,— поділки як вистріпалися, а дома й не згадала — забула!..

— Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припрошував на порозі Рудик.

Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: «Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне». Ото вони й упадають коло неї...

Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Христя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги... А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!

Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні...

— Ви ще до колективу не записалися? — запитала Мелашку Христя.

— Та в мене ж тепер Михайло, хазяйнує,— відповідала вдова,— він і на сходку ходить, він уже за все дбає...

«Бояться багачі колективу...— подумала собі Мелашка.— А мені що! Як люди, так і я... Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!»

— Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого... Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.

— Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу... Задурняють.

Дивувало Меланжу, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!

— Тепер усе, Мелашко, навиворіт,— встряла раптом у розмову Христя.— Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже — по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять... Правда? — запобігливо якось запитала Христя.

Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою... Усе, мовляв, гаразд.

Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.

Він хмарний сидів кінець столу — все настільника рукою розгладжував. На Меланжу не зводив очей... Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:

— Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно... Нам з вами зайшло вже сонце — два віки не жити. Комуна, самі знаєте, напосідає на колективізацію... Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати... Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку — дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині — усе сьогодні ж до вашої комори переправлю... Наталка моя — дівка без ганджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент... Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати... Набивався мені в зяті й Кашуба — на змовини приходив уже... А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства — не потрібне мені Кашубине!..

А ваш Михайло, хай здоров буде, царював би з Наталкою, а не живі Михайло, знаю, з вашого послуху не вийшов: яка ваша рада буде, так і поглаголить... Зап’ємо сьогодні змовини, запряжу коні — гайда Наталчину скриню до молодого! То яка ваша думка? Треба, по-моєму, рятувати одне одного.

Рудик неохоче якось, мляво скінчив останні слова.

Коли говорив, то з думки йому не сходила в’їдлива Кашубиха. На все село, подумав, роздзвонить, що він, Петро Рудик, з переляку дочку заміж змовив... Найшов собі свашку — Мелашку підстріпану!..

Петро й Христя не дивилися в очі одне одному,— такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!

Обоє чекали на Мелащину згоду.

А в Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: «Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!»

Вона, звичайно, не посміла сказати цього Рудикам, бо й сама вдова не знала ще гаразд, що їй слід відказати на змовини весільні. Таке багатство їй обіцяють — з кіньми й возами,— аж страшно слухати. У Мелашки глибоко десь, на одну лишь мить, виринула була дивна думка: р о з б а г а т і т и. Хіба-таки їй вік прожити у злиднях?.. Щастя ж на порозі стоїть...

А з думки не сходило інше: хіба вона, Мелашка, рівня Рудикам, що вони дочкою набиваються? Не прийшла б колективізація, то зроду-віку Рудики й не згадали б за її Михайла... А то впадають коло неї. А Петро все кіньми й возами вихваляється, наче Михайлові з тими кіньми жити!

— Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за його. А тільки коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухать соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік уже прожила,— мені тими кіньми не їздити,— а все-таки... переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: я к  л ю д и,  т а к  і  я.

Христя скипіла з люті... Вона ніколи не сподівалася на таку наругу з вуст Козленкової Мелашки — отієї Мелашки, що раз на рік, може, сало їсть! Христя дивилася на вистріпані поділки Мелащиної сорочки, не втерпіла:

— Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!.. Родаємося з вами. Дивлюся на вашу сорочку й думаю: зроду Мелашка тонкої сорочки не носила — усе в товстих ходить, а візьме Наталку — в тонкій танцюватиме! У Наталки ж повна скриня того добра: вік цілий я дбала за ту скриню. Аж віко в ній тріщить...

— Не треба, Христе,— з обуренням у голосі сказав Петро. Він, не зводячи очей на Меланжу, голосно промовив на всю хату:

— Люди не брешуть: чешися кінь з конем, віл з волом.— Підвів на Меланжу гнівом розпалені очі й додав: — А свиня — в тин, як нема з ким!..

Мелашка розгнівалася; у гніві свому забула за покору... Не думала більше, чи пристати їй на змовини, не вагалася й не запобігала ласки. Вона все зрозуміла. Підвівшись з лави, Мелашка хитнула Христі головою — вклонилася нібито — і, хвилюючись, тремтячим голосом проказала:

— Я, Христе, не прийшла сюди, щоб мою вбогість тут попрікали, щоб мені очі кололи тонкими сорочками. Пани, Христе, в шовках ходили, а ви тонким полотном вихваляєтеся!..

Рудик теж устав з лави і стояв посеред хати блідо-сизий; він підступив до Мелашки на два кроки — стояв близько обличчя, бо високий був на зріст.

Мелашка, задкуючи до дверей, з острахом думала: «Ще з доброго дива наб’є в хаті... Пам’ятай, небого, змовини весільні до самої смерті!..»

Рудик нахилився близько Мелащиного обличчя... В очах йому — бачила Мелашка — застиг такий жаль якийсь і злоба...

«Ударить»,— промайнула в Мелашки думка,— і вдова мивоволі підняла свою руку на рівень вуха.

— Дайте мені, Мелашко, слово, що ви нікому за наші змовини й слова ніде не дзєкнете!.. А за коні й добро моє,— я дуже вас прошу,— ви нічого не чули...

— Мені ваші коні й вози, Петре, не потрібні,— голосно промовила Мелашка й бистро, «на добраніч» не сказавши, вийшла з хати.

На порозі вона зустрілася з Наталкою: дівка несла на тарілці сало, різане скибками, а в лівій руці — пляшку червоної, з осені настояної на вишнях, наливки...

За Мелашкою ніхто з Рудиків не вийшов з хати.

 

«Хто б подумав: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала?..»

І Петро Рудик вдруге залаяв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

Стояв на подвір’ї непорушно, ніби з каменю тесаний... А над головою Рудикові, вергаючи хмарами, проходила темна вітряна ніч.

«Суховій дме...— Повернув голову до хатніх вікон, чи позапинала Христя вікна? — Так, позапинала...»

Він, Рудик, дав жінкам на цілу ніч роботу: ховати й пакувати добро. У хаті такий розгардіяш, аж голова Петрові взялася жаром. Стояв непорушно і говорив стиха сам до себе:

— Радив Кашубові, а довелося самому робити... Подумати тільки: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала!..

Петро пішов до коней — треба всипати їм лишню порцію вівса. Він любив коні і кохав їх, як діти... Стайню держав у такому порядкові, як у німців на степу: на помості, вибілена й затишна, з маленькими вікнами вгорі,— Рудикова стайня справедливо мала славу на все село... Любив свої коні Петро Рудик!

Він засипав коням вівса, погладив їм сизо-вороні гриви, а далі став коло порога і довго не виходив із стайні. Держав у руках замок.

Все йому весілля Наталчине верзлося. Дивно Рудикові: давно колись — на одному весіллі — він чув пісню; слова з пісні загубилися — не пам’ятав гаразд,— проте добре знав мотив тієї пісні... Її запивали — пам’ятає Рудик — медом:

Мої коні, сідлані, готові,
Стоять на припоні...

Такі, здається Рудикові, були слова тієї пісні. І чого вона приверзлася йому на пам’ять, пісня ця?

З жалю чи просто так Петро впустив з рук замок. Він не шукав його під ногами, не нахилявся навіть: «Хазяйство гине... А замок?..»

Рудик безнадійно махнув у просторінь рукою і нервово причинив хвіртку стайні. Стояв і довго слухав на подвір’ї, як десь на селі валували собаки...

Вітер заносив у вуха Рудикові глухе й далеке гавкання псів: гав, гав, гав-уй...

«І чого вони юрмують?..»

Підійшов до ліси у воротях і наставив на дорогу вухо, прислухався.

На Рудиковій вулиці — тиша, мертва тиша; собаки гавкають десь на селі, а пора ж така, дивується Рудик, коли все навкруги спить мертвим сном... З хатніх вікон ясно чути Рудикові: плаче й приказує щось Христя. За вітром не чути слів, не вловити їх...

На горі, поскрипуючи крилами, меле вітряк: гер, гер, гер...

«Хай меле цілу ніч»,— мляво подумав Рудик.

Він обережно, по-злодійському, рушив до клуні; коли переходив подвір’я, то все оглядався на замкнені ворота, а ногами ступав легко, мов той кіт на траві. У руках тримав ліхтар і сокиру. Ліхтаря погасив ще в стайні, щоб не метляти світлом на подвір’ї... Все за Мелашку думав: «Три чисниці їй до смерті, а вона за гонор згадала! Гади! «Як люди, так і я!» Боїться, не знає, на яку ступити... Дурний, а вже старий! Треба було залякати її панщиною, а тоді вже на змовини річ навертати, а я — за шерстю, гладенько...»

Зачинив у шальованій клуні ворота і засвітив ліхтаря. Скупе світло упало на горбату віялку, накриту брезентом, на блискучі триби січкарні, а коли підняв ліхтаря вище трохи — на трієра...

Рудик підійшов до січкарні; ліхтаря поставив на току, у руки взяв сокиру і розмахнувся — на всю силу хотів рубнути блискучі триби.

— Так по-дурному не роблять,— сказав.

Тоді дістав з полиці над ворітьми скриньку з ключами і обценьками.

Вигвинчував з машини найтендітніші частини і клав їх обережно, по-хазяйському, на тік; деякі відкладав набік, а ті, що були на току, закладав між блискучі зуби трибів...

Криця скреготала й сковзалася... Рудик крутив колесо січкарні рукою, а на тік кришилися залізні зуби. Так годину руйнував машини.

Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.

— Ідіть у хату: мати кличуть...

— Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося,— сказав схвильований Рудик.— Думав, ідуть уже по душу...

Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.

У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем... Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.

А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається... Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подушки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!

Рудик зупинив Христю рухом руки.

— Ради бога,— сказав він,— без плачу... Роби, що наказую.

Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати... Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу — всі три не рушали з місця.

Рудик підійшов до невістки.

— Є в мене, дочко, один дідок на степу... Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повертайтеся. Коні в нас, хвалити бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір... Все, здається. Я запрягаю коні.

Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.

— Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний...

...У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав... А сам,— скільки їздив, пам’ятає,— ніколи не брав батога на свої коні!

Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза степовою дорогою.

Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату... Пора вже спати...

Петро провів жінку до ганку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі... А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ганку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.

— Гаси каганець і лягай собі...

Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ганку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.

...Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика... Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір...

— І чого він, дурний, б’є пужалном коні,— питається у возниці Рудик,— коли коні летять, як змії?..

Степом курява, степом гук і крик.

Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля... А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.

І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.

— Усі чекають на материне й батькове благословення,— чує Рудик невідомий голос.

Він шукає у натовпі Мелашку... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посміхається до вдови...

— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє,— стиха каже він Христі.

Степом курява, степом гук і крик:

— Несуть! Несуть! — 3 усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...

— До нас, діду!

І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітроом корогва.

А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?

Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.

А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...

Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.

— Прийшли на весілля незаможники...

Тоді простягає руку і, голосно, щоб усі чули й знали, кричить:

— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...

Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...

Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.

Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...

1930

Слухати онлайн

Радимо переглянути

Популярне

«Міщанин-шляхтич»Мольєр Жан-Батіст

«Казка про двох пальців»Андієвська Емма

«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»Чемерис Валентин

«До Танаськи по молоко»Гуцало Євген

«19 жовтня»Пушкін Алєксандр

«Сіроманець»Вінграновський Микола

«Дрімають села...»Франко Іван

««Коли настав чудовий май...»»Гейне Генріх

«Діамантовий берег»Сенченко Іван

«Альпійська балада»Биков Васіль

Випадковий твір

«Диво»Загребельний Павло

«Чудо в черевику»Олійник Степан

«Кавказ»Шевченко Тарас

«Заповіт (Як умру, то поховайте...)»Шевченко Тарас

«Дощ полив…»Костенко Ліна

«Лесева фамілія»Стефаник Василь

«Мойсей»Франко Іван

«Мина Мазайло»Куліш Микола

«Дебют»Коцюбинський Михайло

«Лимерівна»Мирний Панас

Відгуки

Всього коментарів: 0
avatar
up