Соловейко
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Дуже дивно й прикро було Івасикові, що його соловейко ще ані разу не заспівав. Купив він його ще весною за власні гроші, що подаровано було йому на іменинах; посадив у гарненьку клітку, оздоблену візерунками.

Пройшла весна, літо промайнуло, настала сіра осінь, а за нею зима люта,— соловейко ж мовчав, немов занімів.

Дивно й досадно було Івасикові, й злість брала на соловейка.

— Ма-а-мо!.. ма-а-мо, чого ж він не співає? — нудився хлопчик.

— Та солов’ї ж, моя дитино, співають тільки весною,— розважала його мама.

— Але він і весною мовчав. Це мене обдурив старий лісник.

Соловейком цікавився не тільки Івасик, а й сірий смугнастий кіт-прудиус. Але цьому було байдуже до соловейкових пісень чудових: він любив його спів тільки тоді, як той співав на віттях, як, співаючи, заплющував очиці й весь переймався своїм тьохканням. О, таке співання було до вподоби котові; воно було таке любе, що він тихесенько, припадаючи до гілки, щоб не перебити ніжного співу, підкрадався до маленького співця й хапав його в свої міцні обійми. Та не вдячним поцілунком дарував злодій соловейка: чіпкі пазурі цупко держали птаха, гострі ж, як голки, дрібні зубенята прудиусові перегризали співцеві горло.

А тепера йому байдуже було до соловейкових пісень: він бачив, що хоча б соловейко й затьохкав, заплющивши очі, то однаково його не дістанеш у клітці, що висіла під стелею над вікном.

А соловейко нудьгував...

З того часу, як його посадили в клітку, він бачив у віконечко, як пишалася зелена, квітчаста чарівниця весна, як розгоралось, цвіло літечко тепле; чув, як співали, веселились пташки, втішаючись рідним гніздечком. Бачив соловейко потім, як прийшла мокра нудна осінь і спустів, оголився рясний садочок; як нарешті прийшла холоднюча люта зима, котру він побачив уперше.

Іноді хазяйчина наймичка відчиняла кватирку, щоб провітрити кімнату. Гострий, пронизливий холод проймав соловейка крізь тендітне пір’ячко його, й він дивився в садок переляканими очима: йому здавалось, що то дихає на нього холодом смерті якесь невідоме страховисько. А як піднімалась на дворі хуртовина, то він зомлівав з жаху.

В кімнаті було тихо, тепло й їжі було доволі. І хоч ночами й блимали часом з темряви страшенні хижацькі очі кота-прудиуса, та до цього можна було звикнути. Але в серці у соловейка була така нудьга, така безпорадна туга, туга за волею, за сонцем, за повітрям, що він бився крильцями в гратки, мов божевільний, і падав непритомний. Тільки в клітці соловейко пізнав, що то є на світі воля, бо коли він ще літав по садочках, то думка його ніколи не наверталась до цього: воля була йому річчю звичайною, от як сонце, повітря, ніч, день і т. ін.

І йому тепера часто снилась воля, дивна, чарівна, як казка. Воля!.. Це слово він вперше почув від наймички, котра відповіла Івасикові на його запитання — чому соловейко навіть весною мовчав:

— Пустіть, паничу, його на волю, тоді він заспіває.

З того часу соловейко тільки й мріяв про неї. Щоб дістати знов її, соловейко ладен був зазирнути в очі самій смерті.

Одного разу був чудовий соняшний день за вікном. Дерева в саду завмерли, немов задубіли від морозу; чистенький сніжок іскорцями виблискував на сонці.

Соловейко побачив сонце, і йому забажалось туди, на волю, як ніколи. В кімнату увійшла наймичка, відчинила кватирку й почала прибирати. Соловейко з тугою в очах дивився у вікно й не помічав навіть, як гострий холод проймав його до кісточок.

Коли це раптом скочив у кватирку кіт-прудиус, стрибнув звідтіль на клітку й повис на дверцях. Дверці не вдержали важкого злодія, одірвались, і він упав на підлокотник. Наймичка потягнула його щіткою по спині, і він кулею вилетів з кімнати.

У соловейка й серденько застукало. В одну мить він пурхнув і вилетів у садок. Холодне повітря обхопило його усього, та він на те не зважав: він рвався у височінь, до сонця: воно пригріє й приголубить його, як колись пестило. Високо-високо піднявся соловейко, але жаданого тепла не було, бо над ним сіяло зимове сонце, йому не відоме. Зате була воля!

Як любо!.. Але ж як холодно!..

Він почував, що вище було холодніш і що іще мент — і він замерзне.

А там унизу відчинена кватирка, і в кімнаті так тепло, так привітно. Туди!..

О, ні!.. Там тепло, але так нудно, так сумно... Краще смерть, ніж життя у клітці.

Холод дужчав, соловейко замерзав, ледві ворушачи крильцями.

В кімнату, в клітку?..

Ні, краще смерть!.. в неволі можуть жити тільки гади...

Сіренькою грудочкою упав він з високості на білий, блискучий сніг.

Джерело: Черкасенко С. Ф. Твори: В 2-х т.— К., Дніпро, 1991.

Популярне

«Міщанин-шляхтич»Мольєр Жан-Батіст

«Казка про двох пальців»Андієвська Емма

«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»Чемерис Валентин

«До Танаськи по молоко»Гуцало Євген

«19 жовтня»Пушкін Алєксандр

«Сіроманець»Вінграновський Микола

«Дрімають села...»Франко Іван

««Коли настав чудовий май...»»Гейне Генріх

«Діамантовий берег»Сенченко Іван

«Альпійська балада»Биков Васіль

Випадковий твір

«Чого являєшся мені у сні?..»Франко Іван

«Гаї шумлять…»Тичина Павло

«Народний Малахій»Куліш Микола

«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»Українка Леся

«Україна в старовину»Олесь Олександр

«Крила»Драч Іван

«Черниговка»Костомаров Микола

«Лимерівна»Мирний Панас

«Пертська красуня»Скотт Вальтер

«Під чужим небом»Маланюк Євген

Відгуки

Всього коментарів: 0
avatar
up