П’яниця
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

І

Хвилат Мишурин сьогодня вже мусів вийти на роботу. Учора він поховав жінку. Ще й досі в халупці пахло ладаном і горілим воском. Четверо діток сиділо на лавці: двойко схилили свої біляві головоньки до старшої сестри на плече, а меншенька дівчинка чіплялась ззаду їй на шию й пустувала. Дзвінкий її регіт розтинався по хаті й гострим ножем пронизував серце Хвилатове, віддавався у мізку тупим болем і не давав зібрати докупи потрібних думок. Він тільки що нагодував діточок, і йому доконче треба було вже йти на шахту, щоб заступити по черзі машиніста, але якийсь невимовний тягар давив його, й він не міг підвестись з дзиглика, щоб зодягтись. Сльози підступали йому до горла, давили, бриніли на віях і застилали перед ним усе якоюсь імлою; здавалося, що знову халупчина повна димом, знову блиснули в очах воскові свічки і з імли виступило біле як крейда сурове й спокійне жінчине обличчя з синіми вустами, чорними бровами й гострим носом. «А як же дітки? — ніби говорило воно.— Катерині ж ще тільки одинадцятий годочок, хіба вона управиться за дорослу? Чи безпечно ж лишати дітей самих, бодай і на недовгий час... надворі зима, вибіжить яке неслухняне, застудить себе й помре... А в хаті топиться піч: пустуватимуть з огнем, спалять хату, чого доброго,— й самі не встигнуть вихопитись...»

Здавлений плач, схожий на божевільний регіт, розітнувсь по кімнатці, перелякав дітей, і вони, як одно, скрикнули голосно й почали гірко ридати. Мале притулилось до Катрусі й несамовито тягло розпучливим голосом:

— М-а-а-мо!.. Ой ма-а-мо!..

Хвилат опам’ятавсь, кинувся до діток і почав їх розважати як міг. Це було нелегко: довго ще чулось їхнє хлипання в халупці. Прогуло десь на шахті вже й другу годину, а він усе сидів, обнявши діток і розмовляючи з ними.

Далі він таки переміг себе й підвівся.

— Ну, ти ж, Катрусю! доглядай за Павликом і за Митькою, щоб вони не пустували тут... А Оришці... там, у сінях... молоко... Доглядай... Я незабаром прийду. Доглядай же...

Хвилат одягся й вийшов. Надворі мело. Сердитий вітер засипав йому очі снігом, мов порохом, розгорнув поли й пронизав до кісток. Хвилат запізнився трохи й знав, що машиніст досі вже лає його за це. Але він не зважав на те. Головне діло, чи відпусте його інженір ще на дві доби, поки з Расєї приїде його сестра доглядати діток і господарювати? Повинен пустити, бо хіба ж він не розуміє, яково чоловікові з дітьми, коли помре у нього дружина...

II

Густав Іванович Епп, як тільки прогуло на другу годину, вже метушився на шахті. Він був справний, як і всякий німець, і найбільш не любив, коли хто запізнювався до смєни. Звичайні шахтарські смєни відбувались о шостій годині ранком і ввечері: машиністи ж мінялися тричі на добу: у другій годині після обіду, в десятій увечері і в п’ятій удосвіта. Коли добродій Епп прийшов на шахту, то зразу не помітив ніякого безпорядку, але, одягшись у шахтьорку[1], щоб лізти у шахту, і виходячи з конторки, він зазирнув до машини і раптом почервонів спересердя. Він дав час машиністові зупинити машину.

— Послюхай... це...це...шорт...Ти чом до цей час стирчав на машина? — визвіривсь він на машиніста.-—Чий черга? Мишурин?..

— Так точно, ваше благородіє! — відповів той.

— Де ж він, сукина-сина?!

— Ще, мабуть, не приходив?

— Як?.. Ще не приходила?.. Чом?..

— Не могу знать, ваше благородіє!

— Ей, хто там?.. Коробкін!.. Коробкін!..— гукав він, мов несамовито, на поверхового десятника.

У цей саме час до шахти надійшов Хвилат. Почувши галас, він одразу догадався, що річ про нього, підійшов до завідуючого.

— А-а... сто шорт на твоя батька, лотирь!.. Ти зачим не на машина?..

— Я... ваше благородіє... ви ж знаєте...

— Як?.. я знай?.. Твоя лотирь, а я знай?.. Ах ти ж поганий шоловік... Три карбованець штраф!.. Ставай зараз...

— Я не можу...

— Як?..— аж прикипів на місці інженір.— Пий можеш, а работай не можеш?.. Ти п’яний, як селодка?..

— Та що ви, хай Господь милує... Учора тільки жінку поховав, а ви — п’яний. Я дуже прохаю вас відпустити мене ще на два дні...

— Що?.. на два доба?.. Ти жона поховай?

— Так точно.

— Зачим тобі ще на два доба?

— Я, ваше благородіє, ніяк не дійду до пам’яті після похорону, боюсь, що людей ще поб’ю...

— Як? людей?! — застрибав на місці німець,— ти машиніст, чи ніжний арістократичний натур?.. За всяким пустяк ти будеш людей побивай...

— Який же це пустяк?..

— Який ти на шорта машиніст — людей побивай!.. Ти лотирь, і я тебе проганяй...

— Ваше високоблагородіє... дома діти без догляду... відпустіть, пока сестра приїде...

... — Зачим сестра мені?.. зачим, я тебе спитай?.. Діти? Треба наняв кого на діти.

— Я не встиг ще й оглядітись як слід, коли ж би й кого наняти?

— Кого?.. Я тобі буду ще наймав? ти сам не знай?.. Ти брехав... Ставай на машина!

— Ваше...

— Молшать... А за пізно прийшов — три рубель штраф. Німець поліз по драбині на поверх надшахтної будівлі, щоб лізти у шахту.

ІІІ

Мов непритомний, слухав Хвилат гасло рукоятчика, по давній звичці повертав у машині регулятора і пускав її або хутчій, або тихше, відповідно до того, що спускав у шахту або витягав звідтіль: чи вугіль, чи людей. У голові стояла йому одна думка: як житиме він далі без жінки?.. Ніби крізь сон чув він, як виліз із шахти добродій Епп, як лаяв він одкатчиків, штрахував когось, як наостанку, гримаючи на когось, зліз по драбині з поверху і пішов до конторки. До всього Хвилат був занадто байдужий. Свіжа вразка в серці давалась взнаки, і, коли біль від неї дуже вже гостро пронизував його наскрізь, він сердито повертав рушало і надто хутко пускав барабана, викликаючи цим гримання рукоятчика.

— Ей-ей! тише... чорррт... люди їдуть!

Він приходив до пам’яті, здержував машину й трохи пильніш придивлявся до стрілки, що показувала, коли саме треба припиняти машину, прислухався до дзвінка, що подавав знак, коли її спиняти зовсім. Іноді він не чув гасла: треба було пускати машину, а він сидів, як скам’янілий, і тоді з поверху розтинався сердитий і злісний голос рукоятчика:

— Спиш?.. чоррт... вагончики йдуть!

Він схоплювався, повертав рушало, щоб за хвилину знов Сісти й думать... Думать?.. Власне кажучи, він і не думав зовсім: в голові, в серці, на душі була якась порожнеча... Пробігали іноді думки, якісь чудні і цілком йому непотрібні. То він помічав, що у смазчика в картузі дірка й звідтіль стирчить вихор волосся, і думав: «Чом він не дістане собі кращого картуза?» А то погляд його спинявся зненацька на кодолі, що багато разів оповивала барабан, і він починав лічити: «Один, два, три, чотири...» Не дійшовши очима й до половини, він одводив їх і дививсь... просто насупроти, нічого не бачив, нічого не думав... Ні, інколи в голові стояла йому одна велика й важка думка, і він відчував — і знов не розумом, а серцем — безмірну її вагу, але жахався навіть спинитись на ній, хоч одну мить, бо знав, що то його загибель.

— Дзень-дзень... дзень!—вибивав на поверсі рукоятчик.

— Люди... треба обережніш,— якось неохоче догадався він і, не поспішаючись, повернув рушало. Рука його тримала регулятора, очі, як і завжди, дивилися на кодолу, що гадюкою вилась з барабану й зникала угорі в дірочку на поверх, а думки залетіли геть звідсіль — туди, у халупчину, де зостались без догляду дітки... Щось, як обценьками, здавило йому серце, в очах потемніло, в голові завертілось...

— Тррах!-тррах!-дзень!!

Страшенний крик зверху заглушив гуркіт машини. Він несамохіть повернув рушало... Хвилина страшенного гуркоту, тріскоту, брязкоту, нелюдського крику... Машина стала... Хвилат як стояв, так і звалився на поміст...

— Ай-ай-ай!.. ай-ай-ай!..— мов порося, верещав Епп, вискочивши з конторки. Він рвав на собі волосся й бігав то сюди, то туди.— Ай-ай-ай!.. мій кар’єр, мій репутацій!.. Ой-ой-ой, що наробив, шортів п’яниць, що наробив!.. O, mein Gott, mein Gott!..

Далі він опам’ятався трохи і, як навіжений, кинувся до машиніста.

— Ах ти, сукина-сина!.. ах ти, п’яна морда!., ах ти, душогуба!.. Напивай себе, як селодка, й люди мені побивай! Ах. ти, п’яниць!

По всьому будинкові розтинався голосний стогін, плач, божевільний крик поранених!..

А «п’яниця» лежав без пам’яті...

 

[1] Шахтьорка — робоча одежа у інженіра або штейгера.— Приміт. авт.

Джерело: Черкасенко С. Ф. Твори: В 2-х т.— К., Дніпро, 1991.

Популярне

«Міщанин-шляхтич»Мольєр Жан-Батіст

«Казка про двох пальців»Андієвська Емма

«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»Чемерис Валентин

«До Танаськи по молоко»Гуцало Євген

«19 жовтня»Пушкін Алєксандр

«Сіроманець»Вінграновський Микола

«Дрімають села...»Франко Іван

««Коли настав чудовий май...»»Гейне Генріх

«Діамантовий берег»Сенченко Іван

«Альпійська балада»Биков Васіль

Випадковий твір

«Волинь (частина 1)»Самчук Улас

«Маклена Ґраса»Куліш Микола

«Битва»Українська література - 10 клас

«Марія»Шевченко Тарас

«Мені однаково, чи буду...»Шевченко Тарас

«Веснянка»Манжура Іван

«Сини»Стефаник Василь

«Чайка на крижині»Костенко Ліна

«Вчись у природи творчого спокою...»Плужник Євген

«Ти не любиш мене»Українська література - 10 клас

Відгуки

Всього коментарів: 0
avatar
up