Необережність
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

Старий шахтар, Панас Латкин, сидів на довгій лаві в коридорі Петро-Олександрівського вугільного рудника поруч інших шахтарів, сидів і чекав. Дерчали електричні дзвінки, дзенькали телефони, бігали, метушились, човгаючи по підлозі ногами, конторські парубчаки, по різних кімнатах безупинно клацали щоти, сопли й важко зітхали шахтарі; декотрі дрімали, клюкаючи носами.

Старий Панас сидів у глибокій задумі й чекав, поки прийде до контори пан інженір, щоб і собі за іншими довідатись про власну справу. Що справа у нього була неабияка, це — він певний був — інженір одразу зрозуміє, а що його й досі не кликано до контори й він мусив сам прийти нагадувати про неї, то, запевне, хіба тільки через те, що інженір забув на який час про нього, бо на те ж і діла в того інженіра, як то кажуть, повна голова: де йому втримати все на думці! А вся річ ось у чім.

Тижнів зо два тому старому Панасові трапилось нагле несподіване лихо. Служив він у шахтовій стайні за конюха, бо нічого іншого вже робити не міг через свою старість; а син його, молодий дужий шахтар, рубав у забої[1] вугілля. Сталося якось так, що стеля позад молодого забойщика завалилася, й товариші, котрі позбігалися, почувши гуркіт, ледве вчували тільки його здавлений голос, схожий на стогін з могили.

Недовго гаючись, шахтарі почали відкопувати сердешного забойщика, а старий Панас стояв увесь скам’янілий і не міг поворухнутись. Він нічого не говорив, навіть не плакав, а тільки шаленими очима дивився, як спітнілі, чорні, перелякані теж, шахтарі, з блискучими очима, жваво одкидали сірий, важкий, як камінь, глей, щоб хутчій вирятувати, може, вже напівживого товариша. Тьмяно блимали й страшенно чадили лампи, дзюрчала вода поблизу, бігали по стінах химерні тіні, похмура, нічим не підперта, стеля грізно мовчала, і мовчання її не віщувало нічого доброго...

Прийшов штейгер, молодий безвусий юнак, з обличчям гарненької панночки. Вхопивши й собі заступа, силкувався він допомагати робітникам, але тільки перебивав іншим. Він навіть не розгнівався, як звичайно, коли якийсь огрядний шахтар, з рудою, посипаною вугільним порохом, бородою, з пересердям гримнув на нього.

— Чи не пішли б ви геть, ваше благородіє! тільки перебаранчаєте отут...

Штейгер кинув заступа й одійшов набік.

Промайнуло скількись томливих, страшних своєю таємністю, хвилин, за які батькові трохи не розірвалося серце від жаху й розпуки. Нарешті заступ одного з шахтарів, одкинувши величезний шматок глею, зробив діру в завалі. Завалений кинувся до неї, і всі, побачивши це, з полегшення зітхнули, але пораяли товаришеві підождати, поки зроблено буде більший вихід. Старий Панас заридав, як дитина: міг би, то сам вліз би в діру, щоб упевнитись, що син цілий.

— Слава Господеві,— шепотів зворушений дід, і дві буйних сльози скотились йому на сиву бороду й діамантами засіяли на вбогім світлі.

Повеселішали й шахтарі й почали навіть жартувати.

— Живий?

— Живий, тільки налякався дуже.

— Ат, дурниці! Зараз одкопаємо.

— Ізведи із темниці душу мою,— завів один з шахтарів, колишній півчий.— Ну, товаришу, вилазь! Годі тобі там ніжитись!

Вони поступились назад, а з діри виліз блідий як смерть Панасів син. З глухим риданням старий кинувся на шию синові й застиг в його обіймах. Не встиг він випустить сина, як раптом од стелі одірвалась величезна брила глею і вдарила сина по голові: молодий шахтар упав, навіть не застогнавши.

Старий Панас опам’ятався вже після того, як його видано було на-гора й однесено додому...

Та живий мусить про живе й дбати. За кільки днів він одужав, але в шахту вже не міг лізти, навіть дивитись на неї не міг без ненависті, без сліз, викликаних тяжким горем. Сина його було поховано далеко-далеко від шахти, на селянськім кладовищі.

Покликали діда в поліцію. Надзиратель питав, як вбито сина, та при самій згадці про це Панас заридав, як дитина, і йому звелено було вийти, бо надзиратель був страшенно нервова людина і не міг бачити сліз.

Проминуло ще кільки день, але старого нікуди не кликано й нічого йому не говорено. Працювати в шахті тепер він зовсім не здужав, а їсти однаково треба було. Він знав, що за вбитого сина контора повинна заплатити йому; тому, не дочекавши, поки покличуть його, старий взяв ціпок і, крехтючи, сам почвалав до контори, щоб довідатись врешті, коли буде заплачено за смерть сина.

О сьомій годині до контори надійшов інженір-управитель, молода невеличка людина, з білявим волоссям на голові й сірими пукатими погордими очима. Не звернувши жаднісінької уваги на те, що шахтарі підвелись і низенько вклонились йому, він мовчки пройшов повз них до свого кабінету. За ним пірнув грубий червонопикий підрядчик, що постачав на шахту ліс. Деякі з шахтарів підійшли, одхилили двері до інженіра й несміливо зазирнули туди, але почувши грізне: «Зараз, зараз, підождете!» — хутко причинили їх і стали по черзі.

— Тобі чого? — спитав інженір, коли старий Панас, діждавши черги, ввійшов у кабінет.

— Я... я за сина спитати... — відповів тремтячим голосом старий шахтар і брудною полою витер очі. Він почував себе страшенно нахабним і винуватим, що ліз на очі начальству, тому зігнута, сухорлява й виснажена постать його виявляла безмежну покірливість.

— За якого сина?

— За сина... за Івана Латкина.

— Латкина?.. Тривай, щось чув...— потер лоба інженір.— Ага, — нарешті пригадав він,— це той, що в шахті задавило?

— Еге ж, еге, той самий,— зрадів старий і навіть скривив свої старечі уста в усмішку.

Це не сподобалось інженірові, й він насупив брови.

— Ну, то що?

— Отже, прийшов до вашої милості...

— Себто?

— Та спитати, яка ж мені, старому та хворому, поміч буде грошима?.. Один же син... я старий...

— Ну да, але до того, що він один у тебе й що ти старий, конторі діла немає.

— Як немає? — захвилювався старий Панас.— Адже ж його вбито.

— То що?

— То полагається ж по закону...

— Так, так. Але... то тільки за тих ми мусимо платити, кого вбито через нашу недбалість. А твого сина прибило через... е... е... вашу з ним власну необережність.

— Я... як же це?

— Ти не знаєш? Хіба тобі не читано протокола?

— Я не розумію...

— Хм... говоріть з ним... він не розуміє,— з досадою звернувсь інженір до підрядчика, котрий, запобігливо посміхнувшись, поспішив згодитись із ним.— Його ж було одкопано живим... ти це знаєш?

— Еге ж, еге, живим, так тошно...

— Ну от... А коли б він одразу був одійшов від того небезпечного місця, а не обіймався, не ніжився з тобою, то запевне й досі був би цілий і здоровий. Виходить, що сам він та й ти винуваті.

Панас стояв і переляканими очима дивився на інженіра.

Підрядчик величезною хусткою витер своє гладке, спітніле обличчя й кашлянув.

— Кхе... страшенно безглуздий народ.

Інженіра дратувала вже ця, як йому здавалось, цілком зайва розмова.

— Чого ж ти стоїш? — визвіривсь він на діда.— Ти зрозумів мене?

Панас хитнув головою, ще трохи постояв і, непритомно пересовуючи ноги, вийшов з кабінету, не причинивши дверей. Видно було, що старий шахтар був справді не з тямких і... не зрозумів.

 

[1] Кінець печери, де саме рубають вугілля.— Приміт. авт.

Джерело: Черкасенко С. Ф. Твори: В 2-х т.— К., Дніпро, 1991.

Популярне

«Міщанин-шляхтич»Мольєр Жан-Батіст

«Казка про двох пальців»Андієвська Емма

«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»Чемерис Валентин

«До Танаськи по молоко»Гуцало Євген

«19 жовтня»Пушкін Алєксандр

«Сіроманець»Вінграновський Микола

«Дрімають села...»Франко Іван

««Коли настав чудовий май...»»Гейне Генріх

«Діамантовий берег»Сенченко Іван

«Альпійська балада»Биков Васіль

Випадковий твір

«Росли укупочці, зросли...»Шевченко Тарас

«Бомба»Чернецький Іван

«Легенда про вічне життя»Франко Іван

«Злива»Близнець Віктор

«Ей, коб мене були вчили»Турянський Осип

«Полігон»Гончар Олесь

«Гном у буфеті»Жиленко Ірина

«Сойчине крило»Франко Іван

«Патетична соната»Куліш Микола

«Містер Блетсуорсі на острові Ремполі»Уеллс Герберт

Відгуки

Всього коментарів: 0
avatar
up