«Чепуха»
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)

На Святках, на третій день увечері, штейгер Довгань прийшов до смени на шахту № 10 дуже роздратований. Вісім чарок коньяку, що він випив перед цим, зовсім не втихомирили його досади й злості, а тільки додали йому якогось завзяття й рішучості. Хто його знає,— може, отсе вже досі щастя повернулось би до нього, він... а ви ж як гадаєте?..— два-три рази щасливо зірвати «банк» — і всі триста карбованців цілком знов у кишені! А воно запевне так би й було, коли б не отся проклята служба...

— У-у, іроди! — муркнув під ніс Довгань, шулікою подивившись на шахтарів, котрі похмуро стояли у конторці, чекаючи черги, щоб одібрати у добродія завідуючого наряд на роботу. Сірі обличчя їхні від трьохденного пияцтва стали одутлі; підпухлі очі визирали з-під насуплених брів тупо й неприємно, як у божевільних. А за стіною чутно було, як рукоятчик, виразно і роздільно стукаючи молотком, подавав зверху машиністові гасло до спуску людей; чутно було, як той повертав регулятора і обережно, поволі пускав машину. Стук машини ще більше розлютував Довганя.

— Де Куценко? — гукнув він до шахтарів.

— Я тут, ваше благородіє! — виступив наперед чепурніш од інших зодягнений шахтар. То був десятник.

— Ту-ут...— перекривив його Довгань.— Ну, що в тебе там?

— На другій продольній[1], ваше благородіє, багато стойок поламало за празники, треба змінити...

— Ну?..

— А щодо роботи, то хіба з півночі можна її розпочати як слід.

— Що?! це ж чому так?

— Потому, як породу знизу розперло до того, що на бремсбергу[2] рейки повивертало, а щодо пічок, то туди хіба на животі пролізеш.

— На животі? га?.. Ах ти ж чорт свинячий! га?.. на животі! А що ти сьогодня робив? га?.. не міг піддірки[3] зробити? га?..

— Помилуйте, ваше благородіє... Я хотів, та хіба заженеш кого на свято у шахту?

Куценко повів очима на своїх товаришів.

— Та воно, звісно, хто ж таки...

— Мовчать!.. Хто там обзивається? — аж підскочив Довгань.— А-а, свято... А ти маєш робочу книжку? га?.. кажи — маєш?..

— Так точно, маю...

— А ти читав, що в ній написано про екстрені роботи, хамська твоя пико, га? читав?

— Звісно, читав...

— Ага, читав... А чом же ти не зробив того що треба?

Шахтарі бачили, що сьогодня з добродієм завідуючим не зговориш, і почали один по одному виходити, щоб лізти у шахту.

Наперед виступив низенький, щуплий шахтар: по обличчю видно було, що він напівп’яний.

— Ваше благородіє...

— Геть к чортам! Ти хто такий?

— Я... та ви ж знаєте... хе-хе-хе... Панько Цюпцюра... Коли не мене... то... хе-хе-хе... жінку знаєте...

— Що він там меле? — звернувсь Довгань до Куценка.

— Я прохав вас перевести мене, ваше благородіє, до другої смєни вкупі з Денисом Голобородьком... або його від мене у другу халупку, а в одній нам жити ніяк не можна...

— Як то не можна?.. Ач, який пан... Скажіть — не можна... Живуть же інші. До тебе я поставив тільки одного, а є такі помешкання, де по чотири, по п’ять одиноких на одного сімейного.

— Ну да... хе-хе-хе... воно, звісно, є... Та тільки візьміть од мене Голобородька, бо я не знаю... не поручусь себе...

— Геть к чортам! Ти п’яний... Не пускать його в шахту!.. Запиши, Іванов, йому карбованця штрафу за те, що вийшов п’яний...— звелів Довгань конторщикові.

— А-а, ти мене карбованцем хочеш налякати... Бери хоч два, тільки візьми од мене Дениса.

— Як ти смієш грубити? га?.. Геть! проспись, п’яна пико!

— Так, виходить, не переведете Голобородька од мене?

— Кажу — геть, то й геть, а то ще двох таких поставлю до тебе в кімнату.

— Ну, то прощайте... Чорта з два поставиш,— рішучим голосом промовив Цюпцюра і пішов до дверей.— Ач, карбованцем мене лякає... хе-хе-хе!.. Ні, брат, я вам покажу... Знаю, й ти недалеко втік від Голобородька...

Він з усієї сили грюкнув дверима. Довгань підскочив і зробив рух бігти за ним з стиснутими кулаками, але тільки муркнув: «Наволоч паршива!» — сів до столу і важко дихав.

— Чого він перцює, божевільний? — спитав він, нарешті, у Куценка.

— Ги-и!.. Воно, ваше благородіє, справді... йому трохи незручно...

— Чому?

— Та, бачте, Голобородько... Ги-и!.. підлазить до його жінки, як він у шахті...

— Ач який, дідько б його не взяв!.. Це до Хотини?

— Так точно!..

— Хо-хо-хо!.. А добрий смак має той Голобородько...чи як його...

Ця незвичайно пікантна історія зовсім прогнала злість із серця добродія Довганя, і він, закінчуючи розмову з десятником, увесь час злегка усміхався... Він знав Хотину, чорняву, повновиду молодицю: вона ходила до його — брала прати білизну, і він їй завжди добре платив.

— Ну, гайда до шахти! — нарешті звелів він десятникові.— А ранком подзвониш мені по телефону і скажеш, як ішла робота.

— Слухаю.

Довгань встав і почав зодягатись.

— Іще, ваше благородіє...

— Чого тобі ще? — нахмуривсь Довгань.

— Чи не звеліти поліцейському постерегти коло Цюпцюриної халупи. А то вони обоє п’яні — і Денис, і Панько, а вдень Панько усе нахвалявся, що вб’є Дениса, коли той не вибереться од нього.

— Дурниці! поб’ються, понабивають один одному пики і заночують у холодній. Чорт їх не візьме!

Довгань вийшов з контори, вилаяв по дорозі хлопчика смазчика, котрий куняв коло машини, і вийшов у двір. З неба ласкаво всміхнулись до його блискучі зорі, і гострий мороз приємно обхопив його палаюче обличчя, заліз у ніс і примусив його чхнути.

— А-а!..— залюбки крякнув він і усміхнувся, але ж зараз згадав про триста карбованців, що перед цим програв у карти механікові, і брови йому насупились. Ні, він так цього не залишить: ще тільки сьома година, і до півночі він певно встигне вернути їх з лишком. Він тепер гаразд помітив, що коли хто тримає «банк», то не треба робити маленьких ставок, а завжди йти «по-банку»: раз не взяв — за другим візьмеш: не взяв за другим — візьмеш за третім, а все ж таки зірвеш «банк». Треба тільки в кишені мати зайвих грошей сотень хоч зо дві. Та нічого,— у нього зосталось ще сімдесят і п’ять рублів, і він конче зірве перший великий «банк»,— не все ж йому не везтиме.

Так розмірковуючи, він, непомітно для себе, підійшов до механікового помешкання і ввійшов у передпокій. З кабінету чутно було брязкіт срібла, ляскання карт і сопіння картярів. Довгань роздягся, підійшов до столу й сів.

— Вам здавати, Довганю?

— А то як же?..

На цей раз Довганеві везло: він вже два рази зірвав чималий «банк»; та тільки не судилось, мабуть, йому зовсім вернути програне. В передпокої гучно дзенькнув дзвінок.

— Кого там дідько таскає?—муркнув хазяїн, кинув карти на стіл і вийшов. З картярів ніхто не звернув уваги на це.

— До вас, Довганю, прийшов поверховий десятник,— сказав, увіходячи нарешті, хазяїн.

— Якого йому чорта?..

— Вийдіть і спитайте.

Довгань вийшов.

— Ти чого, псявіро, нишпориш серед ночі?

— На десятому номері у Цюпцюри вбийство!

— Що?

— Цюпцюра вбив Голобородька Дениса, а Денис Цюпцюру.

— Що ти верзеш, йолопе?

— Туди побігли добродій надзиратель з городовими та фершал...

З кімнати повиходили зацікавлені картярі і прислухались до розмови.

— Тривай, проведеш мене туди! — Довгань почав зодягатись.

— От, життя каторжне,— бурчав він незадоволено,-— хвилинки спокою не дадуть. За всякою дрібницею й бігай. Наволоч проклята! Понапиваються та й б’ються, анахтеми...

— Вас ждать, Довганю? — спитав хазяїн.

— Авжеж, авжеж,— я за хвилину повернусь. Ходімо! — гукнув він до десятника.

Вони вийшли. Довгань усю дорогу лаяв і Цюпцюру, й жінку його, й Голобородька, і навіть свого провідника десятника. Коли вони підійшли до помешкання Цюпцюри, там стояли сани, а на них лежали Цюпцюра і Голобородько. Не видно було, чи вони мертві, чи сплять, як побиті. Довкола стояло сила людей: чоловіки, жінки й діти, інші босі і в самих сорочках. Деякі з жінок голосили не знать чого, другі лаяли своїх чоловіків п’яницями й погубителями.

— Панько, люди добрі, ходив, благав завідуючого,— сипала, як горохом, висока жвава шахтарка,— щоб перевели з його халупки отого злодія... Та хіба ж їх, харцизяк, допросишся. Самі, бач, які горниці позаймали! Живе один як палець у п’ятьох кімнатах, а нас по дві, по три сім’ї в одну халупку. Погань та п’янство й не виводяться — яково ж воно з дітьми!

— Скажи, щоб і тобі дали п’ять кімнат,— ввернув поліцейський.

— Еге, скажи... Хоч би одну кімнаточку на сім’ю, а то... Скажи йому, а він тобі: геть, каже, з рудника, коли не до вподоби. От ти й кажи.

— А так, так, душо мила,— додавала друга,— що вже там говорити! живемо, як собаки в псюрні. От хоч би і в мене: два катюги на постої, мов солдати. Чоловік у шахту — вони й пристають.

— Хо-хо-хо! — реготавсь поліцейський.— А ти не піддавайся.

— Ось на! — молодиця ткнула городовому дулю.— Піди своїй жінці розкажи.

— Ну-ну! — гримнув надзиратель на молодицю.— Ти у мене побазікай!..

Довгань трохи скривився, почувши таку розмову. Коли він підійшов ближче, довкола запанувала тиша. Коло саней метушився фершал і надзиратель.

— Живі? — спитав він у фершала.

— Ще доки живі, та не знаю, чи виживуть.

— А хіба що?

— У одного кайлом пробито бік, а в другого сокирою майже відтято руку в плечі й розрублено голову... Лежать без пам’яті, дуже п’яні ще до того обоє.

— Куди ж ви їх? у лікарню?

— А то ж куди?

— Так...

Довгань озирнувся довкола. Над Цюпцюрою голосила Хотина.

— Що, Хотино, догралася? — спитав він у Цюпцюрихи.— Я й не знав, що у тебе тут коханчик завівся.

Та заголосила ще дужче.

— Поганяй! — гукнув фершал на візника. «Хворих» повезли. Хотина хотіла йти за саньми, але роздумала, махнула рукою й пішла в хату.

— Не журись,— промовив їй услід Довгань,— завтра хіба таких поставлю до тебе на кватирю, хо-хо-хо!

Вона не слухала й зникла в сінях.

Довгань повернувсь і пішов з надзирателем.

— А гарна баба, дідько б її не взяв! — звернувсь він До надзирателя.

— Чуми на вас немає,— почулось йому вслід,— побила б вас лихая година, проклятих!..

Довгань не слухав. Йому ніколи було, він поспішав до карт. Та й треба було поспішати: була вже десята година, а він ще тільки півсотні одіграв.

— Ну, що там таке? — розпитували його товариші.

— Та... чепуха!.. п’яні побились...

Він увесь захопився грою, йому повезло.


[1] Продольна — головна довга печера в шахті.— Приміт. авт.

[2] Бремсберг — спусковата печера (хід) у шахті.— Приміт. авт.

[3] Піддірка — підчистка роздутого глею.— Приміт. авт.

Джерело: Черкасенко С. Ф. Твори: В 2-х т.— К., Дніпро, 1991.

Популярне

«Міщанин-шляхтич»Мольєр Жан-Батіст

«Казка про двох пальців»Андієвська Емма

«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»Чемерис Валентин

«До Танаськи по молоко»Гуцало Євген

«19 жовтня»Пушкін Алєксандр

«Сіроманець»Вінграновський Микола

«Дрімають села...»Франко Іван

««Коли настав чудовий май...»»Гейне Генріх

«Діамантовий берег»Сенченко Іван

«Альпійська балада»Биков Васіль

Випадковий твір

«Бовкун»Тютюнник Григір

«Цвітуть в океані квіти»Яненко Микола

«Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях»Драч Іван

«Сестриця Галя»Грінченко Борис

«Доктор Серафікус»Домонтович Віктор

«Сойчине крило»Франко Іван

«Новина»Стефаник Василь

«Оборона Буші»Старицький Михайло

«Похорон»Стефаник Василь

«Місячний сміх»Косинка Григорій

Відгуки

Всього коментарів: 0
avatar
up